Вдарено в тулумбаси. Спереду пішов довбиш, гордо звівши голову, розмірено ступав і вдаряв. За ним простував, тримаючи кінець петлі, другий вартівник, він ішов напівобернено до Олізара.
Олізар не рівняв до них ноги: йому заболіли на плечах старі болячки. «Це ті рани, — подумав він, — яких завдано мені, коли вперше тікав з неволі!» Тоді його люто стьобали нагаями, в які вплетено гачки, а після того примусили присягати на Євангелії та хресті, що, доки світ світом, не втече. «Я не зламав присяги, — думав він, дивлячись на змощений і напружений карк довбиша, — я не втік!»
За Олізаром ішло двоє вартівників з походнями і з поворозом, а позаду — усі решта, урочисті, холодні й похмурі.
Олізар звів очі вгору, де розсипалися по небі великі зорі і де гуляли хвилі мороку. Йому захотілося помолитися, хоч за ці вісім років відвик молитися. Той рух, однак, було спостережено, рвонулася петля й пригнула йому голову.
Ішов і черпав носками росу — сльози всіх отих грішників, по тінях яких ступав. Він сам відчувся грішником, бо чи ж кращий за тих, що ними начинено землю? Дав присягу на рабство, а в грудях у нього не пригасав вогонь волі: дивний світ, дивна трава й сльози на ній, і ніч оця широка, яка накинула на шию зашморга, і біла туга його, як скулений у грудях хорт. Сльози потекли йому по лицях: онде він, онде той край, у який кличуть його сонце, зорі й місяць, шелест листя, дзвін цвіркунів та спів пташок! Адже всі дороги тягнуться в одне місце, всі дороги, хай і крутяться, й плутаються, ведуть до дому отнього; дім отній — це спокій знайдений, здобутий і відслонений; дім отній — це змога згасити в тілі незбутню втому. Здалося Олізарові, що його знову засадять за весло; сяде він і гребтиме, і все життя його зведеться до того самого: гребти, їсти і спати.
— Відпустіть мене! — зойкнув він. — Я ціле життя молитимуся за вас! Звільніть мене, Бога ради!
Він похлинувся словами, бо петля стяглася на його горлі. Захрипів і витріщив, скільки міг, очі.
Вони опинились у великій стодолі, але в ній немає: жнива, стодола дощата із золотими плямами сучків, що як очі чи ті загадкові ґудзики, котрі світилися скрізь. Перед ним — драбина, внизу — коловорот, збоку — стіна, на якій висять прищепи, стискачі, кайдани, чепи, рвачі, маски з двома рогами й залізними дудками в роті, колодки, миси на ніжках для сірки й олива, канчуки-четверики й трояки із залізними нацвяхованими булавицями, гачками й шипами, вірьовки, кинджали й гроти[2] з криці — це начиння він уже бачив у країні невірних. Холодний піт оросив йому чоло, і ось він, ось — жах, жук отой, що повзе, чорний, лапатий, клейкий, рогатий на десять щелеп, — він повзе в криваві рури серця, і воно починає кипіти. Олізар упав на коліна, хотів просити й молити, але зашморг зчавив горло. Жовніри перекинули повороза через горішній щабель драбини й потягли: Олізар поволікся по приступках. Вартівники міцно кріпили свої кінці, два інші прив’язували Олізарові ноги до коловороту. Зарипіло сухе дерево, Олізара почало тягти, витягати, і витягся в нього з горла, як довгий чорний вуж, крик, бо вже нічого не було навколо, тільки вариво, в якому крутили розпеченого червоного меча. Він вив і кричав: «Я все! Я все! — чорний вуж стогону вилазив з нього й вилазив. — Я все зроблю!» — кричав він чи стогнав, наїдався того варива, очі його дико крутилися, бо не було в нього вже тіла, тільки оте червоне вариво і розпечений до червоного меч.
Коловорот зупинився, й поворози ослабли, Олізар випустив із себе глибоке зітхання, і тільки тоді покотилися з очей сльози. Великі сльози полегшення.
— Хотіли щось сказати? — почув він князевий голос. — Чи визнаєте вину свою?
— Визнаю свою вину, — швидко сказав він.
— Яка ж ваша вина?
— Все, що зволите, то і є моя вина, — так само швидко відказав Олізар.
— Ви хотіли тікати?
— Я хотів тікати.
— Чому?
— Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
— Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
— Присягав, — сказав він крізь сльози.
— Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! — вигукнула пані Павучиха.