Дуже рано починають гніздування в містах і наші звичні сусіди — галки та горобці хатні. Під Києвом теплими зимами чаплі сірі на найближчій до міста колонії починають з’являтися вже у другій половині лютого. Можливо, деякі з них — це особини, які всю зиму тримаються за кілька кілометрів від острова з колонією — на каналі Бортницької станції аерації. Навіщо кудись летіти, коли поруч і стіл, і дім? У Нью-Йорку місцева популяція шпаків займає шпаківні та починає будування гнізд восени й на початку зими. Шпаки часто займають ті самі шпаківні для зимового і подальшого другого, весняного, розмноження233.
Загалом у птахів, які відмовилися від сумнівних принад далеких і близьких подорожей і залишаються зимувати на своїх територіях у місті чи в дикій природі, доволі багато переваг на шлюбних фронтах. Наприклад, північноамериканські молоді гаїчки світлокрилі формують пари ще восени, до приєднання до зимових зграй. Якщо подружжя виживе, воно створить щасливу родину навесні. У самки в парі значно більше шансів на виживання в корпоративній системі зимової зграї, бо її ранг збігається з рангом її чоловіка і однаково набагато вищий, ніж в одиначки. Вдале заміжжя за високопосадовцем гарантує захист, поштиве ставлення інших членів компанії та багато їжі. Навіть заміжжя за невдахою з погляду виживання краще, ніж залишитися взимку на самоті234.
А що там у пінгвінів?
Як можна побачити, умови зимівлі й шлюбний статус можуть безпосередньо впливати на те, наскільки вдало самка реалізує себе як мати навесні. І це стосується не лише качок. Мігруючі птахи, які гніздують у високих широтах, повертаються додому тоді, коли ще може бути недостатньо їжі для правильного харчування й подальшого вдалого відкладання яєць. Вихід у цій ситуації один: забити на поради дієтологів і стрункі фігури та наїдатися на зимівлі, а далі швидко мігрувати й братися до розмноження, поки накопичених внутрішніх запасів на це вистачає.
Пінгвіни Аделі (Pygoscelis adeliae) демонструють нам крайній варіант такої стратегії. «Хорошої людини має бути багато» — цей популярний у нас вислів пінгвіни могли би взяти собі за гасло. З погляду самки, привабливий самець пінгвіна — це жирний, гладкий, угодований самець пінгвіна.
Пінгвіни Аделі зимують у морі, де багато основного корму — крилю. Тут вони гарненько наїдаються перед найекстремальнішою подією року — розмноженням. Майбутні яйця в організмі самки починають формуватися ще в морі, а на місце колонії вона прибуває за десять днів до відкладання першого яйця. Яєць зазвичай двійко, їх формування займає 19–24 дні, та ще й до трьох днів перерви між відкладенням. Увесь цей час на суші самка голодує, витрачаючи на дітей енергію, яку наїла та здобула в морі. Щойно пінгвінячий відданий батько заміщує її на кладці, вона знову вирушає до моря — відновлюватися та від’їдатися. Отут уже накопичені запаси жиру знадобляться самцю235.
Цікаво, що у пінгвінів, які мешкають набагато північніше, у теплішому кліматі, наприклад, пінгвінів магеланських (Spheniscus magellanicus) на узбережжі Південної Америки та Фолклендських островах, самці та самки теж висиджують 10–15-денні зміни кожен, поки інший член пари годується. Порівняно з непривітними островами Антарктичного континенту, тут просто райські умови. Своє друге яйце самки пінгвінів магеланських відкладають у нори чи під кущики рослинності за температури близько 20 °С. Ані сніг, ані вітер батькам та їхній малечі тут не загрожують. У пінгвінів Фолклендських островів інші проблеми. Вони живуть у буквальному сенсі на мінних полях. Точніше, жили.
Мінні поля залишилися у великих кількостях на Фолклендських островах ще з часів британсько-аргентинської війни у 1982 році. Перше, що зробили аргентинські війська, захопивши острови, — це замінували великі території і зокрема стратегічну ділянку для висадки можливого десанту — величезну мілководну бухту Йорк просто поруч з аеропортом і столицею островів містом Стенлі. Бухта Йорк відома своїми дивовижними пляжами, оточеними високими піщаними дюнами. Через мінні поля вона, як і решта територій, стала недоступною для місцевих мешканців. Але не для пінгвінів. За багато років рухливі дюни поховали в товщі піску міни, а пінгвінам залишилися величезні огороджені території, на які десятиліттями не ступала нога людини. Крім того, пінгвіни магеланські та пінгвіни-шкіпери (Pygoscelis papua) занадто легкі, і на них не спрацьовують піхотні та протитанкові міни, які теж використовували під час війни. Заміновані огороджені дюни стали прихистком для тисяч пінгвінячих родин цих двох видів.