Одного разу його трирічний син побачив птаха, який ширяв у небі, і запитав батька, хто це летить. Аби відповісти на синове запитання, Робертові довелося купити визначник, а через певний час йому на очі у місцевій нью-гемпширській газеті випадково потрапило рекламне оголошення — усіх охочих запрошували на прогулянку в гори для спостереження за хижими птахами. Ця подорож змінила все. Роберт захопився драмою та свободою хижих птахів. Він дізнався, що популяції орлана білоголового (Haliaeetus leucocephalus) та сапсана у Сполучених Штатах Америки в 1950–1960-х потерпали від застосування в сільському господарстві ДДТ, тому досі потребують допомоги людей у відновленні.
Від тієї першої поїздки у гори спливло багато часу. Роберт Вальєрес є волонтером місцевого Нью-Гемпширського Одюбонівського центру реабілітацї та утримання хижих птахів уже 25 років поспіль. Він бере активну участь у польових програмах американських учених щодо дослідження популяції та міграцій таких хижих птахів, як сапсан і канюк ширококрилий (Buteo platypterus). Роберт не приховує, що птахи та птахоспоглядання сприяли виходу з депресії, повернули його до життя і надали йому нового сенсу.
Приклад Роберта надихнув і допоміг не одному американському ветерану, які постраждали у збройних конфліктах. Мама американського військового, Шона Парсонса, Сінді, згадує, як у дитинстві її хлопчик був зачарований природою та її загадками. Сержант Шон Парсонс повернувся з війни з ампутованими по коліно обома ногами, пережив два інфаркти і мав жити з постійними страшними болями й посттравматичним розладом, від яких не допомагали ані зусилля лікарів, ані пігулки. Життя Шона змінила зустріч з Бобом, ветераном війни і волонтером Реабілітаційного центру хижих птахів та його постійною мешканкою — самкою орлана білоголового на ім’я Харієт, у якої внаслідок важкого поранення було ампутовано обидва крила.
Роберт Вальєрес описав свій досвід повернення до життя через любов до птахів та бердвочінгу у книжці «Поранені воїни: Історія солдата, зціленого завдяки птахам» (Wounded Warriors: A Soldier’s Story of Healing through Birds). Мати Шона написала до неї передмову. До мене вона потрапила завдяки Валері Чоботарю, автору фотографій цієї книжки та одному з її натхненників.
Валерій Чоботар, ветеран російсько-української війни, доброволець, тренер і колишній чемпіон з фріфайту, дуже добре розуміє Роберта, Шона й інших військовослужбовців, які повернулися додому, але не повернулися з війни. І розуміє тим паче, що і його з дитинства народжена любов та цікавість до птахів стала тією соломиною, схопившись за яку можна вибратися з пекла, а потім допомогти іншим. Коли я працювала над книжкою, він, серед іншого, надіслав мені цитату Роберта Вальєреса: «Дивно, як пташина тінь іноді змушує людину, що постійно дивиться вниз, подивитися вгору». Це прекрасний вислів, але разом з тим я думаю, що тут будуть доречні слова самого Валерія:
Червона Діброва — село в долонях лісу, де я народився, відкривалося для мого дитячого погляду з татових плечей — найкращої і найбезпечнішої спостережної вежі у світі. Саме його розповідям про птахів, ліс і довкілля я завдячую своєю любов’ю до природи. Але дитяча мрія присвятити своє життя дослідженню природи розбилася об виживання в дев’яностих, і життя пішло дорогою, прокладеною реаліями початку незалежності України. У моїх насичених життєвими подіями роках птахи пролітали як тіні в численних мандрівках, у подарованому мені Сашком Положинським визначнику «Птахи України», у моїх коментарях за кермом авто: хто пролетів або сидить на стовпі, у подарованому майбутньою дружиною біноклі… Вони — птахи — завжди були поруч, але окремо я, окремо вони.
2014 рік розбив моє «Я» на друзки. Події Революції гідності, участь у російсько-українській війні та втрата близьких мені людей після повернення додому дали відчути, що пристрасть і сенси минулого вже ніколи не повернуться до мого життя, а відповіді на запитання — хто повернувся додому? — я не маю. У січні 2015 року доля звела мене з Дітте Марчер — однією із засновниць данської школи тілесноорієнтованої психотерапії на тренінгу, який вона проводила для українських учасників війни. Саме там я почав відбудовувати себе заново. Вона сказала нам: «Шукайте себе у своїх дитячих мріях і спогадах, це може бути тим фундаментом, де постане нове ваше “Я”». Спогади про дитяче захоплення були тією іскоркою, яка, я впевнений, повернула мене до вибору Жити. А коли я побачив на фото вираз свого обличчя в авіарії з папугами, то зрозумів що життя може початися і в 40 років. Зараз я чоловік і батько трьох синів, а основна моя робота пов’язана з поверненням та адаптацією ветеранів до життя. А птахи стали саме тим, що допомагає мені відчувати себе тут і зараз, поєднувати в собі частинку своїх предків, життя яких було тісно переплетене з природою. Тож спостерігаючи через вікно своєї оселі, мандруючи світом, просто вигулюючи собаку парком — зустрічаючись із птахами, я немов переношуся на плечі до свого Батька, де я в безпеці і весь світ переді мною. І дітей своїх я по черзі ношу також, знайомлячи їх із пташиним і не тільки світом, з вірою у наше майбутнє.