На мадам Азер були кремового кольору спідниця і темно-червоний жакет з візерунком, з-під якого виднілася біла блуза. Шию жінка сьогодні залишила відкритою.
— Якщо хочете, можете зняти піджак, месьє, — сказала мадам Азер. — Ми з Лізеттою не вважаємо обід офіційним заходом, правда?
Лізетта засміялася.
Стівен подякував. Він бачив, що мадам Азер почуває себе під захистом присутності Лізетти і тому поводиться сміливіше. Маргарита принесла тарілку з артишоками.
— Може, вип’ємо вина? — запропонувала мадам Азер. — Зазвичай ми з Лізеттою не п’ємо, правда? Та сьогодні можемо зробити виняток. Маргарито, чи не принесеш нам пляшку білого вина, будь ласка? Тільки не бери з тих, які зберігає мій чоловік.
Артишоки змінилися невеликою тарілкою грибів, а згодом — палтусом. Стівен налив вина мадам Азер та Лізетті — на наполегливе прохання останньої. І щоби почати розмову, він запитав про знайомство їхньої родини з подружжям Берар. Лізетта захихикала, коли почула питання, і мадам Азер зробила їй зауваження, хоч і сама не змогла приховати посмішку.
— Вибачте, Лізетта неввічливо ставиться до месьє Берара, — пояснила мадам Азер.
— Це так несправедливо, — сказала Лізетта. — А вас батьки примушувати ввічливо ставитися до усіх своїх дурнуватих друзів?
— У мене немає батьків, — відповів Стівен. — Точніше, я їх не знав. Мене виховували дідусь та бабуся, потім я ріс у притулку, а згодом мене взяв до себе один чоловік.
Лізетта почервоніла і ніяково ковтнула. На обличчі мадам Азер на мить проступило занепокоєння:
— Вибачте, месьє, Лізетта завжди ставить невлучні питання.
— Тут немає за що вибачатись, — посміхнувся Лізетті Стівен. — Нічого страшного. Я цього не соромлюся.
Увійшла Маргарита із яловичим філе на тарілці з блакитними візерунками і поставила на стіл перед мадам Азер.
— Принести червоне вино? — запитала вона. — З учорашньої вечері залишилося трохи.
— Давайте.
Мадам Азер поклала шматок м’яса із кров’ю кожному на тарілку. Стівен знову наповнив келихи. Йому пригадалося, як у човні її нога спиралася на його ногу. Шкіра її оголених рук була засмаглою до світло-коричневого відтінку. Жилет чоловічого крою і відкрита шия тільки підкреслювали її жіночність.
— Я скоро повертаюся до Англії, — зауважив Стівен. — Мені надіслали телеграму, що я потрібен компанії у Лондоні.
Ніхто не відповідав, атмосфера напружилась. Він додав:
— Мені буде шкода від’їжджати.
— Ви завжди можете знову приїхати до нас у гості, — сказала мадам Азер.
— Звичайно, я міг би повернутися в будь-який час.
Маргарита принесла картоплю. Лізетта потягнулась і посміхнулась.
— Щось мені захотілося спати, — сказала вона зі щасливим обличчям.
— Це через вино, — здогадалася мадам Азер. Її обличчя теж торкнула посмішка, і повітря, здавалося, посвітліло.
Обід вони завершили фруктами, каву Маргарита подала у вітальню. Вони сіли навколо столу для гри в карти — того, за яким Стівен грав із чоловіками першого вечора у цьому домі.
— Я піду трохи прогуляюся у саду, — сказала Лізетта, — а потім, мабуть, подрімаю у своїй кімнаті.
— Добре, — відповіла мадам Азер.
Дівчина легкою ходою зникла з кімнати. Враз атмосфера між ними змінилася і цього разу безповоротно. Мадам Азер не могла дивитися Стівенові в очі — вона не відривала погляду від столу, займаючи руки срібною ложкою та порцеляновим блюдцем. Стівену стиснуло груди, було важко дихати.
— Хочете ще ка...
— Ні.
І знову нависла тиша.
— Подивіться на мене.
Мадам Азер, не піднімаючи погляду, підвелася і сказала:
— Мені треба йти, займатися шиттям у своїй кімнаті, так що...
— Ізабель, — Стівен схопив її за руку.
— Ні, благаю вас, не треба.
Він потягнув її до себе і обійняв, щоб вона не могла втекти. Її очі були заплющені — вона все ще не дивилася на нього, — і він поцілував її у напіврозтулені губи. Він відчув рух її язика, як руки стиснули його спину, — а потім вона вислизнула з його обіймів так раптово, що її блуза розірвалася і стало видно атласну стрічку. Тіло Стівена здригнулося від бажання.
— Ви повинні. Бога ради, ви повинні, — він майже сердився на неї.
Мадам Азер плакала із заплющеними очима:
— Я не можу... Ні... Я не... Я не думаю, що це буде правильно.
— Ви, може, хотіли сказати «Я не думаю, що добре вас знаю»?
— Ні. Я хотіла сказати, що не думаю, що це буде правильно.
— Це правильно. Ви самі знаєте, що правильно. Це найправильніше рішення, яке тільки може бути. Ізабель, я вас розумію. Повірте мені. Я розумію вас. Я кохаю вас.
Він поцілував її знову, і вона відповіла йому. Він відчув солодкість її губ, а потім припав обличчям до її плеча.
Вона вирвалася і вибігла з кімнати. Стівен підійшов до вікна, відчинив і подивився на вулицю. Ним керувала сила, якій він не міг протистояти. Та частина його свідомості, котра зберігала спокій, розуміла це. Необхідність була очевидною — питання було тільки в тому, чи вона згодиться.
У своїй кімнаті мадам Азер нервово крокувала від стіни до стіни, витираючи сльози. Вона майже задихалася від почуттів до нього, але боялася його. Їй хотілося втішити Стівена — а разом із тим хотілося, щоб він узяв її, щоб використав її. Потоки бажання і пристрасті, яких вона ніколи не знала та про які не думала вже багато років, захлиснули жінку. Вона хотіла, щоб він оживив у ній все те, що вона поховала, щоб він зруйнував і принизив ту несправжню її особистість, створену нею. Але він такий молодий... Вона відчувала невпевненість. Хотілося торкнутися його шкіри...
Вона спустилася сходами вниз — так легко, що її кроків не було чути. Вона застала його у боротьбі із самим собою, повернутим до вікна.
— Ідіть у червону кімнату, — промовила жінка.
Коли Стівен повернувся на голос, її вже не було. Червона кімната. Він запанікував. Це, мабуть, була одна з тих кімнат, котрі він якось бачив, але потім не зміг знайти. Наче кімната зі сну — недосяжна, завжди десь позаду. Він побіг сходами нагору і побачив, як вона звертає за кут. Вона йшла головним коридором до вузького переходу, від діленого аркою. Там у кінці були зачинені двері, через які потрапляв у ту частину будинку, де живуть слуги. Перед ними зліва були інші — з овальною порцеляновою ручкою та тріскучим замком. Він наздогнав її вже біля дверей маленької кімнати, де стояло ліжко з мідною рамою, накрите червоним покривалом.
— Ізабель, — у нього в очах теж стояли сльози. Він пропустив між пальцями пасмо її волосся.
— Бідний мій хлопчику, — промовила вона.
Він знову поцілував її, і цього разу її язик не тікав від нього.
— Де Лізетта? — запитав він.
— У саду. Я не знаю. О боже, будь ласка... — вона затремтіла, очі заплющилися. Коли вона змогла їх розплющити, їй було важко дихати.
Стівен почав зривати з неї одяг, і вона наполегливо, але незграбно йому допомагала. Жакет зачепився за лікоть. Стівен стягнув блузу і занурився обличчям у атлас на її грудях. Зір та дотик приносили йому стільки насолоди, що, здавалося, йому буде замало і кількох років, щоб оцінити це. Зараз же ним керував нестямний поспіх.
Ізабель відчувала дотик його рук, його поцілунки, розуміла, що він бачить, розуміла, що це соромно і непристойно. — але уявляла, як це руйнує її несправжню благопристойність, і ще більше розпалялась. Вона торкалася його волосся, плечей, гладенької шкіри на грудях під сорочкою.
— Будь ласка, швидше, — Ізабель почула свій голос, хоча слова було важно розібрати через рване дихання.
Вона провела рукою по передній частині його штанів — так, як, на її думку, зробила б якась повія, — і відчула напруження під тканиною. Ніхто її не засуджує. Нікого це не жахає. Вона може робити усе що заманеться. Він зупинився, щоб зробити подих, і вона допомогла йому зняти з себе шовкові панталони — щоб показати йому те, що він, певно, довго уявляв собі. Вона щільно заплющила очі, роздягаючись, — але почуття провини так і не з’явилося. Стівен притис її спиною до ліжка, і вона почала ритмічно вигинатися дугою, а тіло — благати про його увагу. Нарешті вона відчула дотик — хапнула повітря, і зрозуміла, що навіть не чекала цього. Вона відчула його язик — він дражнив, обпікав її ззовні і навіть усередині, наче відмикав ключем замок у її тілі. Вона задихалася від шоку цих нових відчуттів. Її тіло пронизувало тремтіння довгих ритмічних рухів. Пристрасть наче віднесла її свідомість кудись далеко, у грудях з’явився вузол — і цим відчуттям вже майже неможливо було опиратися, хоча вони наростали. У цьому конфлікті емоцій її голова металася з боку в бік, вона почула свій власний голос, який наче десь здалеку намагався чомусь заперечувати, — але хвиля відчуттів накрила її знову, і знову, а потім прокотилася крізь живіт, усі кінцівки, і слабкий голос — цього разу уже десь близько — промовив: «Так».