Маргарита знов і знов приносила страви, а господар дому, все ще у доброму гуморі, розповідав, що збирається запросити Берара на рибну ловлю на увесь день. Вони поїздом поїдуть до Альбера, а там можна узяти двоколку із поні і поїхати на пікнік у одне із сіл десь за річкою Анкр.
Грегуара дуже захопив цей план:
— А можна мені власну вудку? У Гюго та Едуарда вже є! Чому мені не можна?
Ізабель його заспокоїла:
— Я думаю, що ми знайдемо тобі вудку.
— А ви рибалите, месьє? — запитав Азер.
— Бувало, у дитинстві. На черв’яків або шматочки хліба. Я годинами сидів біля ставку у садах поблизу великої садиби недалеко від мого дому. Ми з хлопцями з села ходили туди разом — розповідали один одному усілякі історії та таке інше. Подейкували, що колись там упіймали здоровенного коропа. Батько одного з хлопців його бачив — ба навіть майже упіймав. Принаймні він так розказував. Там, звичайно, була велика риба — ми іноді ловили. Проблема була лише в тому, що нас гнали звідти, бо це була приватна власність.
Ізабель здивовано слухала цю розповідь. Це, мабуть, була найдовша його промова до Азера за весь час, поки він живу будинку. Крім коротких розповідей сьогодні за обідом, він уперше заговорив про щось настільки інтимне — про своє дитинство. Чим більше він говорив, тим, здавалося, більше йому подобалася розмова. Стівен увесь час дивився на Азера, і останньому довелося чекати завершення, щоб узятися за телятину на своїй виделці.
Стівен продовжував:
— Коли ж я пішов до школи, стало не до риболовлі. Та й не думаю, що у мене б вистачило терпіння. Рибальство більше цікавить хлопців, яким цілими днями нічого робити, але разом, принаймні, вони діляться тими речами, які відкривають для себе про світ.
— Я буду радий запросити вас поїхати з нами, — відповів Азер, кладучи телятину до рота.
— Це дуже люб’язно з вашого боку, але мені здається, що я вже й без того зловживаю гостинністю вашої родини.
— Ми мусите поїхати. У Тьєпвалі чудово готують чай на англійський манер.
— Не обов’язково вирішувати зараз, — втрутилась Ізабель. — Хочете ще телятини, месьє?
Ізабель ним пишалася. Стівен вишукано розмовляв французькою, був ввічливим, навіть розказав щось про себе. Їй хотілося, щоб усі знали, що він належить їй, щоб промені схвалення його падали і на неї. Ізабель відчула біль втрати, коли зрозуміла, наскільки вона далеко від цього. Її вибір, її гордість — це Азер. У затінку слави цього чоловіка вона має жити. Ізабель задумалась, скільки ще вона зможе підтримувати фальшивість свого становища. Мабуть, попри їхні зі Стівеном намагання неможливо заперечувати правду на такому рівні. Драматичність ситуації з обманом лякала її, але й приємно збуджувала — а особливо враховуючи те, що вона розділяла цей обман зі Стівеном.
Вони покинули червону кімнату о п’ятій і відтоді ще не перемовилися між собою жодним словом. Ізабель не знала, що коїлося у нього в голові. Може, він вже й шкодував, а може, він отримав бажане і для нього це втратило будь-яке значення.
Незважаючи на щастя та страх, котрі охоплювали її після виходу з червоної кімнати, необхідно було мислити практично. Треба було вдягтися і приховати розірване місце на блузі, а постільну білизну — непомітно віднести до пральні. Потім слід було іще раз перевірити, чи не залишилось якихось ознак адюльтеру.
Вже у своїй ванній кімнаті вона роздяглася. Усі домашні знали, що вона приймає ванну двічі на день, — і зараз підійшов час. Блузу неможливо було зашити — вирішила швидко її позбутися. Її стегна були трохи липкими від сімені Стівена, котре згодом витекло з неї. Шовкова білизна кольору слонової кістки — її привезла мати з Парижа, з Ріволі, як весільний подарунок — забруднилася. Вона знайшла більше слідів Стівена у себе проміж ніг і ретельно їх відмила.
Головною проблемою залишалася постільна білизна. Маргарита дуже уважно слідкувала за цим і завжди знала, у якій кімнаті і коли треба її перестеляти, — навіть попри те, що це зазвичай робила мадам Боне. Мабуть, їй таки доведеться довіритися одній із них. Вона вирішила відпустити Маргариту після обіду і самостійно випрати, попрасувати і змінити постіль, перш ніж хто-небудь зайде у червону кімнату. Червоне покривало вона вирішила викинути — воно вже їй добряче набридло. Така імпульсивність дратувала чоловіка, але — на його думку — була властива її поведінці. Плями та фізичні нагадування про сьогоднішній день не викликали у неї огиди — навіть сліди власної крові. Жанна навчила її не соромитися, і все те говорило їй швидше про інтимність, яку вони удвох розділили.
Маргарита пішла відчинити двері Берарам. Азер запропонував продовжити вечір у вітальні, або навіть у одній із маленьких кімнат на першому поверсі, куди Маргарита іноді подавала каву, морозиво та тістечка, — але Берар був до нудоти тактовний:
— Немає ніякої необхідності переривати такий чудовий сімейний вечір. Я просто сяду ось тут на стілець, якщо малий Грегуар буде настільки ласкавий... Ось так, дякую. А ви, мадам Азер, можете сісти ось тут, зліва.
— Вам буде зручніше, якщо я...
— І так ми не будемо почуватися, наче завдали вам клопоту. Тітка Ельза погодиться до нас приєднатися тільки тоді, коли ми просто по-сусідськи до вас завітаємо — а не як особливі гості.
Берар вмостився на стільці, де сиділа Лізетта, — вона з дозволу мачухи разом із братом пішла спати, поцілувавши на ніч батька. Хоча вранці дівчина насолоджувалася своєю дорослістю, з нею дотепер іноді поводилися, як із дитиною. Стівен їй позаздрив. Він міг би і сам піти та залишити дві родини на самоті — швидше за все, усі б цьому зраділи. Але коли він дивився на Ізабель, йому хотілося залишитися. Стівен не відчував особливої нестерпності щодо їхнього з Ізабель становища: сьогодні все докорінно змінилося, і згодом соціальні обставини теж зміняться, відображаючи нову реальність.
— А ви, мадам, чули того вашого фантомного піаніста з його незабутньою мелодією іще раз? — Берар своєю головою із червоним обличчям та густим сивим волоссям спирався на праву руку, котра ліктем стояла на столі, і дивився на Ізабель. Він не питав це серйозно, він швидше налаштовував оркестр перед концертом.
— Ні, після нашої з вами останньої зустрічі я більше не проходила повз той будинок.
— А-га, то ви хочете зберегти цю мелодію, наче цінний спогад. Я розумію. Тому ви, мабуть, вибрали інший шлях для своїх прогулянок.
— Ні, я сьогодні читала.
Берар всміхнувся:
— Роман, б’юся об заклад. Як мило. Сам же я читаю тільки історичні твори. Розкажіть нам про роман, який ви читаєте.
— Там йдеться про молодого хлопця з небагатої сім’ї, який іде у Париж, щоб стати письменником, але зв’язується з поганою компанією.
Стівена вразило те, як легко та невимушено Ізабель говорила. Він дивився на неї та думав, чи можливо зловити її на брехні — у поведінці жінки нічого не змінилося. Одного дня вона може і йому збрехати — і він нічого не помітить. Мабуть, у жінок в принципі є таке вміння виживати.
З бесіди про книжку Ізабель вони перейшли до розмови про те, чи сім’ї з провінції можуть бути настільки ж впливовими — у своєму випадку — наскільки сім’ї із Парижа.
— А ви знаєте родину Лорандо? — запитав Азер.
— О, так, — відповіла мадам Берар з ентузіазмом, — ми зустрічалися декілька разів на заходах.
— Я, — зауважив Берар з почуттям власної гідності, — не вважаю їх друзями. Я ніколи не запрошував їх у свій дім і сам до них ніколи не піду.
У тому, як Берар напоказ не визнавав цю родину, ковзало щось загадкове та аристократичне — принаймні так він хотів це подати. Було також зрозуміло, що жодні питання присутніх не змусять його розкрити цю таємницю.
— Я не думаю, що вони колись жили у Парижі, — сказав Азер.
— Париж! — раптово вигукнула тітка Еліза. — Це просто один величезний модний дім, це місто. Париж відрізняється від провінції лише тим, що парижани купують новий одяг щотижня. Ох же й пави!
Азер висловив власні думки щодо впливовості родини:
— Я ніколи не зустрічав месьє Лорандо, але чув, що він дуже шанована людина. Я здивований, що ви не розвинули знайомство з ним, Бераре.