Голос Ізабель був навдивовижу спокійним.
— І я зроблю те ж іще раз. Мені все одно, що виробляють ці люди — тканину, взуття чи якісь інші речі.
Азер зблід. Його губи набули світло-фіолетового відтінку, наче вся його кров раптом схлинула.
— Вийди з кімнати, — звернувся він до Лізетти. — І ти також.
Грегуар гучно посунув свій стілець по дерев’яній підлозі, зупинився на мить, щоб схопити іще шматок курки, і вийшов.
Азер підвівся.
— Я не вірив цим чуткам. Я ігнорував їх, незважаючи на те що вони зачіпали тебе. Я думав, що вже знаю свою дружину. Та ти виявилась набагато свавільнішою та егоїстичнішою, ніж я міг навіть будь-коли уявити. Вам, месьє, теж краще зараз піти.
— Ні. Нехай він лишиться.
— Чому це? Він...
— Нехай він лишиться.
На обличчі Азера проступила паніка. Він спробував Щось сказати, але не зміг. Зробив ще один ковток з бокалу. Вочевидь, його уява запропонувала йому дражливіші Речі, аніж, охоплений злістю, міг дотепер подумати.
Азер прикладав усі зусилля, щоби запитати найгірше. Він почав:
— Ви? — він подивився на Стівена, потім на стіл. Хоробрість його покинула. Чоловік боровся із собою.
Опанувати емоції, продовжив:
— Я і подумати не міг, що моя дружина може так мене підвести. Я не вірив цим чуткам ще й тому, що в них є й інша частина. Начебто та леді... — він помахав рукою, ніби хотів відігнати цю думку.
— Так, але не з Люсьєном, — відповіла Ізабель.
Обличчя Азера, здавалося, розвалиться на частини.
Жалібністю голосу він давав зрозуміти, що чекає повного спростування чуток, — і зараз це часткове спростування вдарило його гірше за підтвердження, яке він боявся почути.
Вона теж це побачила і вирішила покінчити із цією невизначеністю, якщо вже неможливо було позбавити його страждань.
— Не з Люсьєном. Зі Стівеном.
Азер підняв очі.
— З... ним?!
— Так, — сказав Стівен. — Зі мною. Я переслідував твою дружину. Я спокусив її. Це мене ти маєш ненавидіти, а не її.
Він прагнув захистити Ізабель наскільки міг, хоча його вразило раптове потрапляння у цю ситуацію: адже Ізабель могла легко збрехати чоловікові. Його серце билося сильно та повільно. Він зустрів погляд Азера — від почутого у господаря відвисла щелепа. На підборіддя крапало вино. Стівен міг тільки уявити муку Азера за тим, як це відобразилось на м’язах його обличчя. Стівен відчув жалість до цього чоловіка. Але потім у його серці запанувала рішучість зберегти щось для себе та Ізабель. Він майже фізично примусив себе видавити із себе співчуття.
Ізабель вже не могла залишатися спокійною. Ті короткі речення, якими вона повідомила про свою зраду, наче витягли з неї усю рішучість. Вона почала схлипувати та вибачатися за вчинене.
Стівен уважно слухав. Її вибачення не викликали у нього невдоволення, але не варто було дозволяти їй відступати занадто далеко.
Азер тільки й зміг витиснути із себе:
— З ним? У моєму домі?
— Пробач мені, Рене. Пробач. Мені так шкода. Я не хотіла завдати тобі болю. Це все через пристрасть до Стівена. Я не хотіла образити тебе.
— З цим... з цим англійським хлопчиськом? У моєму домі? Де саме? У твоєму ліжку?
— Рене, яка різниця де? Це зовсім не важливо.
— Мені важливо. Я хочу знати. Де ви... у якій кімнаті?
— Та заради Бога, — втрутився Стівен.
Азер мовчки сів за стіл. Рука його стисла ніжку бокалу. Щелепа знов впала, він оторопіло дивився — немов яскраве світло било йому в очі.
— Твій батько, месьє Формантьє, що він зробить? Що він скаже? О Боже мій... Боже мій...
Ізабель перелякано дивилася на Стівена.
Той зрозумів, що вона не очікувала такого ефекту від своєї раптової сповіді. Частково вона боялася за моральне здоров’я Азера, а частково за себе: був шанс, що в критичний момент вона могла втратити рішучість і повернутися до своєї старої поведінки — віддатися на милість чоловіка.
Стівен захвилювався, спостерігаючи за руйнуванням, спричиненим цим раптовим штормом. Він відчував, що треба зберегти рішучість Ізабель, але це було неможливо із повним занепадом духу Азера.
Азер бурмотів:
— Стерво... твій батько казав, та я не слухав... у моєму власному домі! Як же тепер мої діти? Що з ними буде? Стерво...
— Послухай, — Стівен швидко обійшов стіл і узяв його за плечі. — Чого іще ти міг чекати від жінки, з якою так поводився? Ти думав, що вона завжди буде принижуватися заради твого задоволення і мовчки сидіти за столом, чекаючи, поки ти її будеш бити?
Азер оживився:
— Що ти йому наговорила?
— Не має значення, що вона мені сказала. У цьому будинку все чути. Як ти можеш тут сидіти та лаяти її після всього, що ти вчинив? У цієї жінки є власне життя і власні почуття. Дивись, що ти з нею зробив. Дивись, що ти наробив! — тут він зі злістю штовхнув Азера на стільці.
Злість Стівена немов надихнула Азера. Він встав і промовив:
— Ти за годину зникнеш з мого дому. І якщо в тебе є хоч якийсь розум, то ніколи більше не потрапиш мені на очі.
— Звичайно, я зникну, — відповів Стівен. — Але твоя дружина іде зі мною. Ізабель?
— Я не хочу цього, — Ізабель хитала головою. Слова злітали з язика як є — необдумані, в усій чистоті відчуттів. — Я не знаю, що робити і як поводитися. Я могла би бути щасливою у найпростішому сенсі цього слова — в сім’ї, як будь-яка жінка, без усього цього, завданого мною, болю. Та я не буду слухати і тебе теж. Чому я маю слухати тебе? Звідки мені знати, що ти мене кохаєш, Стівене? Звідки? — її голос став низьким, як тоді, коли Стівен уперше її побачив. Цей звук музикою вливався йому до вух: він просив, він був слабкий, але в ньому відчувалась особлива сила. — Тобі, Рене, я також не можу довіряти. Ти не дав мені жодної причини добре до тебе ставитися.
Обидва чоловіки мовчки на неї дивилися. Стівен вірив у силу почуттів між ними і був упевнений, що зможе її переконати. Ізабель продовжила:
— До цієї ситуації ніхто не міг бути готовий. Мені не допомогло нічого, чому навчила мене віра, сім’я, та нічого, до чого дійшла я сама. Але ти не будеш виставляти мене якоюсь повією, Рене. Я просто налякана жінка, і все. Не зрадниця, не розпусниця, ні хтось там іще. Я така ж людина, якою й була, просто ти ніколи не цікавився цією людиною.
— Пробач мені, я...
— Я пробачаю тобі. Я пробачаю тобі усе те зло, що ти мені завдав, і прошу тебе пробачити мені весь той біль, який я завдала тобі. Я іду наверх складати речі.
Вона вийшла з кімнати під шерхіт спідниці, лишивши по собі ледь відчутний аромат троянд.
— Ти ідеш з ним! — закричав Азер їй у спину. — Прямо до пекла!
Стівен повернувся і теж вийшов, досі намагаючись вгамувати тріумф у серці.
У валізі Ізабель поклала на купку одягу фотокартку Жанни у рамці. На секунду вона зупинилася, подумала і поклала туди ж сімейну фотокартку з батьками: усі були святково вдягнуті; Матильда, темноволоса жінка, стояла справа від батька; Ізабель, світловолоса дівчинка, — зліва від матері; позаду них — Дельфін, Жанна та Беатріс. Фотокартку зробили у руанському парку — на задньому фоні можна було розгледіти людей, які гуляли піщаними стежками і навіть не підозрювали, що потрапили в кадр. На передньому плані біля ніг батька сиділа їхня маленька собака. Ізабель розглядала обличчя батька, який дивився на неї з фотокартки: темні відчужені очі, густі вуса. Йому буде дуже важко осягнути, нащо вона так вчинила. Хоча він ніколи і не прикладав зусиль, щоб її зрозуміти.
Вона поклала до валізи дві сукні та блузу з візерунком по каймі. Для подорожі їй знадобиться зручніший одяг: пальто та туфлі, у яких можна багато ходити. Можливо, вона матиме змогу прислати за рештою речей, коли вони десь влаштуються. Ізабель намагалась не роздумувати. Вона хотіла якнайшвидше забратися з цього будинку, разом зі Стівеном, перш ніж рішучість зрадить їй і вона почне застановлятися над практичними деталями. У коридорі лунали кроки, і у дверях з’явився Стівен. Вона підбігла до нього та притислась до його грудей.