Стівен розстібнув манжети, сперся головою на руки і впер погляд у порожню стіну. Пролунав звук, який точно не міг належати віконниці чи дощу, — щось гучніше та людське. Це повторилося. Стівен підвівся та перейшов в іншу частину кімнати, щоби розчути краще. Він відчинив двері й обережно ступив на сходову клітину, пам’ятаючи про скрипіння підлоги. Звук виявився жіночим голосом, і Стівен був майже певен, що лунав із другого поверху. Він зняв черевики, тихенько просунув через поріг своєї кімнати і почав повільно спускатися сходами вниз. У будинку було абсолютно темно — Азер, мабуть, вимкнув усе світло, коли йшов спати. Ногами Стівен відчував, як пружинять дошки сходів, а руками притримувався за перила. Страху не було.
На площадці другого поверху Стівен завагався. Він раптом збагнув розмір будівлі та кількість можливих напрямків, звідки міг лунати голос. Звідси починалися три коридори: один до фронтальної частини будинку через маленьку сходинку, ще два — паралельні першому — вели в іншому напрямку на таку ж відстань, а потім розділялися на нові коридори. На цьому поверсі жила уся родина, слуги, а ще розташовувалися ванні кімнати, пральні та комори. У нього були майже однакові шанси натрапити як на спальню кухаря, так і на приймальню з китайськими орнаментами і шовковим оздобленням у стилі часів Людовіка XVI.
Стівен уважно прислухався, на мить затамувавши подих. Тепер звук був інший — голос не обов’язково жіночий, нижчий затоном, більше схожий на ридання. Його перервав інший — звук короткого удару. Стівен задумався, чи варто йому слухати. Рішення вийти з кімнати було імпульсивним — він подумав, що щось трапилося. Але тепер він відчував себе порушником кордонів приватності когось із мешканців будинку. Але він вагався недовго, оскільки зрозумів, що шум не зовсім вписується в норму.
Він пішов правим коридором з надзвичайною обережністю. Одну руку виставив уперед, щоб захистити очі, а іншою торкався стіни. Коридор вивів на перехрестя, і зліва Стівен побачив тоненьку лінію світла під зачиненими дверми. Він вирішив, що краще залишатися побіля повороту коридору, щоб не наштовхнутися раптово на того, хто може вийти з кімнати. Він наважився зробити ще п’ять чи шість кроків. Стівен зупинився і прислухався, знову затамувавши подих, щоб не пропустити ні звуку. Він відчував, як б’ється його власне серце у грудях, як струмує кров венами шиї.
Він почув жіночий голос, спокійний та холодний, хоча й надзвичайно напружений. Було зрозуміло, що жінка про щось благає, але слова настільки приглушені, що неможливо розібрати, — до Стівена долітали тільки окремі слова, підкреслені наполегливістю голосу. Стівен розчув «Рене», згодом — «я молю тебе», а потім «діти». Голос мадам Азер, як припустив Стівен, виходячи з цього нечисленного матеріалу, знову перервав той самий звук удару, котрий він уже чув раніше. Пролунав різкий видих, а потім жіночий тон підвищився — у ньому явно відчувався біль.
Стівен зробив іще кілька кроків коридором. Його руки тепер стискались у кулаки біля ребер. За крок чи два до дверей він зумів опанувати свою злість. Тут він уперше почув чоловічий голос: одне-єдине слово, що повторювалося невпевненим, зламаним голосом. Потім вуха вловили схлипування. А за ним — кроки.
Стівен розвернуся та побіг назад, до кута коридору — він знав, що підійшов до дверей занадто близько. Завернувши за кут, він почув здивований голос Азера:
— Є тут хтось?
Стівен намагався пригадати, чи були у коридорі якісь перепони, які могли б його зупинити, — він швидко біг назад і у нього не було часу перевіряти свій шлях. У підніжжя сходів на третій поверх він побачив, як з його кімнати б’є світло. Перестрибуючи через сходинку, він миттю опинився там, підбіг до лампи на столі і вимкнув її — та гучно захиталася.
Стоячи посеред кімнати, він прислухався. Кроки досягли підніжжя сходів. Якщо Азер зараз підійметься нагору, йому буде важко пояснити, чому стоїть посеред темної кімнати повністю одягнений. Тому він повільно підійшов до ліжка і заліз під ковдру.
Хвилин через десять Стівен подумав, що вже безпечно піднятися та роздягнутися. Він зачинив двері та віконниці маленького вікна, переодягнувся у піжаму і сів за письмовий стіл. Він перечитав усе, записане нещодавно, — розповідь про дорогу з Лондона, потяг у Франції, прибуття на бульвар Гангу. Тут були і короткі зауваження щодо характеру Берара і його дружини — дбайливо зашифровані, — а також враження від самого Азера та обох його дітей. Він з подивом помітив, що ні слова не написав про те, що вразило його найбільше.
Зранку Стівен, з ясною головою, відпочилий та повний цікавості до всього, що навколо, викинув з думок нічні події та занурився у вивчення організації бізнесу Азера.
Удвох вони полишили заможній район бульвару і пішки пішли у Сен-Ле, котрий нагадував Стівену середньовічну гравюру з гостроверхими будинками, які мостилися на брукованих вуличках над каналами. До кривуватих стін та водовідвідних труб були прикріплені мотузки для білизни. Маленькі діти, одягнені у лахміття, грали у схованки на мостах і постукували палицями по металевій огорожі вздовж каналу. Жінки проходили повз із відрами питної води, вони несли її додому від фонтанів у кращій частині міста. Вдома їх чекав численний виводок дітей — часто в одній-єдиній кімнаті. Нерідко люди — особливо приїжджі робочі із сіл Пікардії — жили у саморобних халупах на задніх дворах потрісканих будинків.
Бідність тут промовляла гомоном дітей на вулиці, чиї матері викрикують погрози, застереження або ж важливі новини для сусідів. Тут стоїть шум суспільного проживання — такого проживання, коли будинки відкриті одне для одного. Звідкись долинає гомін юрби у пекарні чи крамниці, а тут чоловіки з тачками та возами з кіньми голосно розхвалюють свій товар.
Азер жваво просувався крізь натовп. Коли вони переходили дерев’яний місток, Азер узяв Стівена за руку, і біля хмурого підлітка, що викрикував якісь образи, вони повернули до кованих сходів на стіні будівлі, які вели на другий поверх у канцелярію, звідки було видно фабричний поверх нижче.
— Сідайте. У мене зараз зустріч із Меро. Це старший робітник, а також — мабуть, це кара за усі мої гріхи — голова спілки, — Азер вказав чи то на шкіряне крісло у дальньому кінці кімнати, чи то на стіл, завалений паперами.
Внутрішніми сходами Азер спустився вниз, залишивши Стівена спостерігати за тим, що відбувається унизу, з-поза скляної стіни.
Робітниці — а тут працювали здебільшого жінки — сиділи біля прядильних машин у дальній частині приміщення. Чоловіки — хлопчики або ж дорослі — працювали за верстатами або перевозили пряжу і рулони матерії у маленьких візках з дерев’яними колесами. У приміщенні панував ритмічний брязкіт старомодних прядилок, який майже повністю поглинав крики старшого — чоловіка з червоним обличчям, який проходжувався приміщенням у довгому плащі, що майже сягав його щиколоток.
У ближній частині приміщення стояв ряд швейних машинок «Singer», за котрими теж сиділи робітниці. Коліна жінок піднімалися і опускалися, забезпечуючи роботу механізму, а їхні руки рухалися у різних напрямках — так ніби вони намагалися врегулювати тиск у велетенському крані. Стівенові, після численних годин роботи на подібному виробництві в Англії, місцева організація здавалася застарілою — так само як вулиці Сен-Ле були для нього ніби з іншого століття, у порівнянні з терасами фабричних містечок графства Ланкашир.
Азер повернувся разом з Меро. То був невисокий чоловік в тілі, з густим темним волоссям, яке спадало на чоло. Меро справляв враження чесної людини, яку обставини змусили бути підозрілою та впертою. Він привітався за руку зі Стівеном, хоча його холодний погляд давав зрозуміти, що це лише формальність.
Коли Азер запросив Меро сісти, той на мить завагався, але потім, мабуть, вирішив, що це не обов’язково мусить означати капітуляцію. Він опустився на стілець, але спина його залишилася прямою та незламною. Руки він тримав на колінах, а пальці наче плели невидимі нитки з бавовни.