— Дозвольте я.
Вона здивовано посміхнулась, наче вибачала за такий різкий випад. Стівен зрізав декілька зів’ялих бутонів, перш ніж зрозумів, що він і гадки не має, як це робити.
— Давайте я, — сказала вона. Її рука сковзнула по піджаку Стівена і доторкнулась до його руки, забираючи назад ножиці. — Дивіться, як треба. Під кожною зів’ялою квіткою стебло потрібно зрізати під кутом. Ось так.
Коричневі пелюстки колись білої троянди посипалися на землю. Стівен підійшов ближче до неї і відчув запах її сукні. На ній була спідниця кольору висушеної землі та блузка з каймою з візерунком «гусяча лапка», яка наче прийшла з тих часів, коли одягу приділяли більше уваги. На ній також був короткий жилет, який відкривав нижню частину шиї, порожевілу від роботи в саду. Стівену на думку приходили різні модні епохи, котрі асоціювались із декоративним стилем мадам Азер: від балів у честь перемоги в битвах під Вагрмом чи Бородіном до вечорів часів Другої імперії. Її обличчя ще без слідів зморшок наче натякало на якусь таємницю та мудрість, приховану за її теперішнім життям.
— Я вже день або два не бачив вашої дочки, — сказав Стівен, виринаючи зі своїх думок. — Де вона зараз?
— Лізетта поїхала в Руан разом зі своєю бабусею на декілька днів.
— А скільки їй років?
— Шістнадцять.
— Складно повірити, що ваша дочка вже така доросла.
— Грегуар та Лізетта мені не рідні діти, — відповіла вона. — Перша дружина Рене померла вісім років тому. Ми одружилися через два роки після її смерті.
— Я так і знав, — сказав Стівен. — Ви не того віку, щоб мати дорослих дітей.
Мадам Азер знову посміхнулася, проте дещо зніяковіло. Стівен подивився на її обличчя, коли вона нахилилась до сухих бутонів і шипів, і уявив побої від її зів’ялого, розбещеного чоловіка. Не задумуючись, він витягнув руки й охопив ними її долоню. Вона різко повернулась — обличчя її почервоніло і спалахнуло тривогою.
Стівен притис її руку до грубої саржі піджака, все ще не мовлячи ні слова. Раптовість вчинку вселила у нього спокій. Він зазирнув їй у вічі, ніби запрошуючи відреагувати всупереч диктату її соціального статусу.
— Месьє, прошу вас, поверніть мені мою руку, — вона спробувала перетворити ситуацію на жарт.
Стівен помітив, що вона не прикладала зусиль, щоб забрати долоню. У другій руці вона все ще тримала ножиці, тому їй було б важко вивільнитися. Вона могла б просто висмикнути долоню, але такий грубий жест загрожував втратою рівноваги.
— Я чув звуки з вашої спальні тієї ночі. Ізабель...
— Месьє, ви...
— Стівен.
— Припиніть це негайно. Ви не маєте права мене принижувати.
— Я і не хочу принизити вас. Ніколи не хотів би. Я тільки хочу підтримати, — Стівен сам здивувався промовленим словам, але руку таки відпустив.
Мадам Азер подивилася на нього з іще більшою холоднокровністю.
— Ви повинні поважати мій статус.
— Я поважатиму, — відповів він. Йому почулася у її словах певна неоднозначність, і він навмисне використав майбутній час для своєї неохочої згоди.
Було очевидно, що йому більше нічого додати, тому він вирішив залишити її.
Мадам Азер поглядом провела високу фігуру до будинку, а потім струснула головою — ніби хотіла побавитися якоїсь небажаної думки — і повернулася до трояндових кущів.
Після втечі з обідньої кімнати для робочих Стівен знайшов кафетерій з іншого боку собору, куди тепер щодня приходив на ланч. Тут часто бували молоді люди — студенти або підмайстри, — які завжди займали ті самі місця. Кухарем тут служив міцний чолов’яга, якого колись вислали з Парижа, де він тримав кафе на площі Одеон. Він добре знав звички студентів, тому подавав лише одну страву, але у великій кількості, з вином та хлібом, вартість яких входила в ціну. Найчастіше він готував яловичину, а на десерт — кастард або фруктовий пиріг.
Одного разу Стівен обідав у кафетерії за столиком біля вікна, коли побачив знайому фігуру, що пробігла вулицею повз, з низько опущеною головою та корзинкою в руках. Хоча накидка закривала обличчя, її було легко впізнати за ходою та паском із шотландки на талії. Стівен залишив на столі декілька монет, поставив на місце стілець і вийшов на вулицю. Він побачив, як мадам Азер звертала з площі у вузеньку вулицю, і побіг з надією наздогнати жінку. Вона якраз дзвонила у будинок з полущеними подвійними зеленими дверима, коли він опинився поруч.
Побачивши Стівена, вона розхвилювалась.
— Месьє, я... я не чекала вас тут побачити. Я... я принесла дещо другові...
— Я побачив, як ви пройшли повз кафетерій, де я обідаю. Я хотів дізнатися, чи не треба вам допомогти нести корзинку.
Вона невпевнено подивилась на свій кошик.
— Ні. Ні, не треба. Дякую.
Двері відчинив молодий чоловік із темним хвилястим волоссям і виразною тривожністю. Його обличчя виказувало усвідомлення і поспіх.
— Заходьте, — промовив він і поклав руку на плече чадам Азер, проводжаючи її у внутрішній двір.
— Це мій друг, — мадам Азер невпевнено вказала рукою на Стівена, котрий затримався в дверній проймі.
— Заходьте, заходьте, — поквапив його молодик, зачиняючи за ним двері.
Вони перетнули двір і піднялись сходами у невеличку квартиру. Він залишив їх чекати у тісній вітальні із заштореними вікнами, а на усіх поверхнях лежали купи паперу та листівок.
Молодий чоловік швидко повернувся і відсунув штору, впускаючи у занехаяну кімнату трохи світла. Він окреслив рукою безлад та вибачився.
— Нас тут живе п’ятеро, — він простягнув Стівенові руку. — Мене звати Люсьєн Лебрен. — Вони потисли руки, і Люсьєн повернувся до мадам Азер. — Ви вже чули новини? Вони погодилися взяти назад десять чоловіків, звільнених минулого тижня. Щодо зарплатні вони поки не поступаються, але це вже щось.
Відчуваючи здивований погляд Стівена, мадам Азер сказала:
— Ви, месьє, мабуть, запитуєте себе, що я тут роблю. Я іноді приношу їжу месьє Лебрену, а він дає її сім’ям фарбників. У декого з них п’ятеро або ж і шестеро дітей — іноді навіть більше. Їм важко живеться.
— Я зрозумів. І ваш чоловік про це не знає.
— Не знає. Я не маю змоги спілкуватися з його працівниками, але фарбарі — це окрема група людей, наскільки вам відомо.
— Не треба вибачатися! — обурився Люсьєн. — Давати людям їжу — це християнська доброчинність. У будь-якому разі, з моїми людьми повелися вкрай несправедливо. Минулого тижня на зустрічі спілки...
— Тільки не починайте цього знову, — всміхнулася мадам Азер.
— Ви мене засмучуєте, мадам, — відповів Люсьєн посмішкою.
Стівен відчув уколи занепокоєння від фамільярності Люсьєна стосовно мадам Азер. Його не дуже турбувала політика страйку чи етичний бік вчинку мадам Азер — він хотів лише знати, звідки у неї такі приятельські стосунки із цим вольовим молодиком. Він сказав:
— Мені вже, здається, час вертатися на фабрику. Ваш чоловік хотів, щоб я ознайомився з процесом завершальної обробки.
— Ви працюєте з Азером? — Люсьєн був приголомшений.
— Я працюю в англійській компанії, і мене на деякий час відрядили сюди.
— Ви надто добре говорите французькою для англійця.
— Я вчився в Парижі.
— І що він казав вам про страйк фарбарів?
Стівен згадав зауваження Азера щодо «малого Люсьєна»:
— Не надто багато. Думаю, він більше цим перейметься тоді, коли страйк вплине на його власну фабрику.
Люсьєн коротко та якось дико розсміявся.
— Цього вже недовго чекати, запевняю вас. Мадам, бажаєте чогось випити?
— Ви дуже люб’язні. Води, будь ласка.
Люсьєн кудись зник, а Стівен затримався, не бажаючи полишати тут мадам Азер.
— Не думайте про мене поганого, месьє, — сказала вона.
— Звичайно, ні, — поквапився запевнити її Стівен. Йому стало приємно, що його думка має для неї значення.
— Я вірна своєму чоловікові.