- Чи не знаєте ви часом, коли йде найближчий поїзд до Праги? - запитав я.
- Бачу, Прага вас таки зачарувала! - посмiхнулась дiвчина, розкриваючи довiдник. - Ви повиннi поспiшати: експрес на Прагу вирушає через двi години.
- Дякую. Гадаю, що встигну, - сказав я, прощаючись.
Нi, я не пiшов на вокзал. Моє бажання самотностi погнало мене вулицями. Потiм я сiв у метро i вийшов десь аж на околицi мiста. Тiльки там я усвiдомив, що мною керувало якесь дивне, майже iнстинктивне прагнення. Комплекс будинкiв, бiля яких я зупинився, був чимось рiдний i близький менi. Виявилося, що я не просто блукав мiстом, а їхав саме сюди.
Тручи лоба, я розгублено озирався довкола. Раптом з пiд'їзду найближчого будинку вибiг i попрямував до мене широкоплечий засмаглий чоловiк.
- Пробачте, пробачте, професоре! - кричав вiн ще здалеку. - Ви гадаєте, я не хотiв вас зустрiти?.. Зовсiм вилетiло з голови, коли отой бiсiв поїзд... Зараз пригадав i мчу як шалений, щоб вас привiтати!.. - Вiн пiдбiг до мене, мiцно потиснув менi руку. - Чи пригадали ви, де лишили портфель?.. Бенко дзвонив менi з цього приводу... Там щось важливе?..
Столяров усе ще почував себе нiяково, тому безперервно говорив.
- Шкодую, що вам доведеться урвати вiдпустку, - ми повиннi негайно повернутись до Африки. Ви вже знаєте про нещастя?.. Правда, обiйшлося без жертв, але все одно прикро... Пропав i мiй намiр вiдвiдати з дiтьми Гаванськi острови...
- Про яке нещастя ви говорите? Я нiчого не знаю! - сказав я наче ввi снi.
- Якiсь помилки в розрахунках або, може, знову ота нечиста сила, що накаверзувала нам уже чимало... Згадайте хоча б смерч, який розкидав геть усю лабораторiю.
Я чомусь засмiявся таким дивним смiхом, що Столяров урвав свою розповiдь:
- Ви погано себе почуваєте?.. У вас якось дивно блищать очi...
- Нi, нi, розповiдайте, будь ласка. Що ж, власне, трапилось у Букавi?
- Вночi проти недiлi в конструкторському залi пролунав жахливий вибух. Манго та Ван-Гоот прибiгли туди i побачили в стелi дiрку, як вiд снаряда...
- Я це вiдчував!.. Непередбачене екранування... - прошепотiв я. На мить у мене потьмарилось в очах, до горла пiдкотилась нудота. Голос Столярова лунав десь здалеку.
- Навряд... Спочатку ми теж так думали. Але всi предмети були на мiсцях. Стелю пробило в пiвденному крилi зали, зовсiм не там, де ми могли сподiватись.
Знову в мене запаморочилась голова: я вiдчував, що майже втрачаю свiдомiсть.
- Я це припускав... Портфель... - насилу сказав я i, схаменувшись, рвучко махнув рукою: - їдьмо!
- От тепер я вас упiзнаю, професоре! - засмiявся з полегкiстю Столяров. - "Хто бореться з чортом, той не боїться рогiв i копит!" - так, здається, ви казали?
Ми пiдiйшли до машини, яка стояла бiля пiд'їзду. В неї не було колiс, але це мене не здивувало. Цiлком пiдсвiдомо я зафiксував, що це - остання модель лiтаючого автомобiля; хотiв щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
Коли заспiвали турбiни i лiтаючий автомобiль легенько, як пiр'їнка, пiднявся в повiтря, я запитав байдуже:
- Куди ми iдемо?
- На аеродром! - вiдповiв Столяров.- Чи у вас ще е справи в Москвi?
Я заперечливо похитав головою: нiяких справ у Москвi в мене не було i не могло бути.
Осяяне сонцем мiсто зникало за обрiєм. Пiд нами нескiнченною сiрою стрiчкою пливла автомагiстраль; обабiч неї пролiтали заснiженi ялини.
Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуваннi машиною, а я поринув у неспокiйнi, хаотичнi думки. З часом мене подолала втома. Я заснув i прокинувся тiльки на аеродромi.
- Зупинимось у Празi, щоб ви попрощалися з сiм'єю, чи полетимо прямо? - запитав Столяров.
- Краще прямо, - вiдповiв я збентежено. Мене лякала навiть думка про зустрiч з чужою дружиною та дiтьми. Любов вiдрiзнить фальшиву монету вiд справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпiзнає, що я тiльки двiйник її чоловiка... А що буде, коли я зустрiнуся з справжнiм професором?
Прогулянка
у невiдоме
Ракетоплан нацiлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнiтна стрiлка на полюс. Крiзь протилежне вiкно з темного небосхилу до кабiни зазирав блiдий Мiсяць.
Незвичайнiсть обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилястi смуги хмар глибоко внизу; одноманiтне гудiння двигунiв заколисувало.
- А все ж яка чудова штука життя! - несподiвано пролунав у тишi хриплуватий голос Столярова. - Ми - стара гвардiя, професоре, i зазнали чимало. А наша молодь навiть не усвiдомлює, якою цiною забезпечено мир i добробут, їм здається, що iнакше й не може бути... Ви не уявляєте, як я обурююсь... А коли бачу, як мої дiти задля забавки щось руйнують i це тiльки тому, що всього вдосталь, - я просто шаленiю...
- А чи не виннi ви самi в цьому? - запитав я зловтiшно. - Дiтей не можна балувати. Я знаю кiлька родин, де батьки ладнi гопки скакати, аби догодити дiтям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинствi шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цiнитиме щось i будучи дорослою... А втiм, це загальнi мiркування. Я не педагог i не маю досвiду виховної роботи.
- А як же вашi Петро та Михайло? - сердечно засмiявся Столяров. - Вашi хлоп'ята - чудовi. Через кiлька рокiв вони нас залишать позад себе.
"Петро та Михайло... Петро та Михайло - рiднi, близькi iмена! Чиї це сини - мої чи того невiдомого професора?.. Та нi ж, я вiдчуваю дотик їхнiх рук, чую їхнi голоси... Чи, може, це менi колись примарилося?"
- Погляньте, професоре... - Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку i вирiшив перевести розмову на iнше. - Не вперше я лiтаю цiєю трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, - засмiявся вiн. - Коли б не хмари, ми пiвгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з'єднує Чорне море з Каспiйським... А зараз - греблями на Нiлi, обводненою Сахарою... Стривайте, я ввiмкну телеекран!
Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом нiби розвiялися хмари, вималювалась блакитна стрiчка Нiлу. Промайнули всесвiтньовiдомi пiрамiди на його березi, а за ними потяглися нескiнченнi смуги пальмових гаїв.