Я вибіг надвір і, перебігши Ностицеву вулицю, на розі Малтезької площі зайшов до першого ж під’їзду.
І цей будинок був безлюдний. На вулицях — ані душі. Хто ж мені порадить, де знайти лікаря?
Через хвіртку в дерев’яних воротах я потрапив у внутрішній двір.
— Гей, чи є тут хто живий?
Сірі стіни з кількома рядами зачинених вікон відповіли мені глухим відлунням. Зграя наляканих горобців пурхнула з даху.
— Люди! Люди, відгукніться, мені потрібна допомога, я шукаю лікаря! — кричав я захриплим голосом.
Старовинні будинки мовчали як зачаровані. А небо привітно посміхалося великими блакитними очима з віями білих хмарок.
Куди ж усі поділись? Куди ви зникли, мешканці цього тихого закутка старенької Праги? Чи, може, вас приспав хтось, як у казці про Сплячу Красуню?
Місто мовчало.
Огляд будинку з воротами в романському стилі закінчився так само, як і раніше; всі квартири незамкнені, безлюдні, і годинники скрізь зупинились.
Все здається мені таким неймовірним… Може, я переживаю важкий сон, якого позбудусь вранці? А може, і Пегас — тільки плід хворобливої фантазії?
А голова нестерпно болить…
«Треба повернутися до Пегаса. Треба пересвідчитися, що це не обман хворої уяви. Треба прокинутись від маячіння або ж якось допомогти нещасному винахідникові власними силами. Можливо, він ще не мертвий, як мені видалось у першу страшну мить…» — такі думки проносились у мене в голові, коли я повертався до будинку «двох горлиць».
Глянувши на сходи, я подумав, що можу потрапити до лабораторії через квартиру Пегаса тим же шляхом, як і першого разу. Можливо, мені вдасться зробити це без допомоги доктора.
Кібернетичний Ферда знову ігнорував мої прохання, але в них не було потреби: виявилось, що двері відімкнемо, як і в усіх інших квартирах.
Стальні дверцята над каміном теж відчинилися без Ферди, зарипівши під моїми руками. І тут я остовпів: отвір замуровано, та ще й заштукатурено; все поснувало павутиння так, ніби сюди ніхто не зазирав десятки років!
Я нічого не міг зрозуміти. Марно вивчав двері й стіни біля каміна: потаємного важелька, за допомогою якого можна було б усунути перешкоду, знайти не міг.
Ще раз вирішив звернутися до невидимого служника.
— Фердо, пусти мене в лабораторію, чуєш?! Мені треба в лабораторію! Твій хазяїн у смертельній небезпеці! — по-дитячому благав я його, ніби це була мисляча істота.
Ферда мовчав і, певно, десь у глибині своїх реле глузував з мене. А може, й він разом з усіма покинув цей мертвий будинок?
Я облишив свої марні спроби, пригадавши, що можу потрапити до підземелля через підвал.
Цього разу дорогу назад я знайшов без усяких ускладнень. Крізь дірку в стіні проліз до затхлої камери і обережно пробрався поміж апаратами до Пегасового ложа. В променях ліхтарика заблищали скалки — об’єктивні свідки моєї атаки на небезпечного винахідника.
Пегасове ложе було пусте!
Я затремтів з жаху; на лобі виступив холодний піт. Я погасив ліхтарик, знову ввімкнув. Пегаса справді не було… А чи був він взагалі коли-небудь?
Був, безперечно був. Тут лежала його кутаста голова; на цьому місці були його широкі груди, стиснуті холодними руками.
Може, Пегас тільки симулював смерть. Мабуть, я несподівано застукав його, і він прикинувся мертвим… А коли я пішов з лабораторії, він утік і тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свідка, щоб докінчити свою диявольську справу…
Я погасив ліхтарик і скорчився в кутку. Тут до мене ніхто не підійде ззаду, і в разі нападу буде добре видно всю кімнату.
В кімнаті було не зовсім темно. Очі незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помітного світла, яке виходило з невідомого джерела і заповнювало все приміщення.
Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кісток.
Нарешті я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного світла.
Раніше ніж дійти цього рішення, я побачив, що ліхтарик у мене горить і я міцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким дві години тому знищив захисну скляну стіну Пегасового ложа.
Я рішуче пішов до виходу з лігва. В лабіринті ходів та підвальних закутків мене лякав найменший шурхіт, який я сам і створював.
Ще кілька поквапливих кроків — і я пірнув у надвечірнє тепле повітря; почуття пригніченості миттю зникло.
Мені хотілося торжествувати, і здавалося, що навіть кам’яні горлиці на гербі біля входу миролюбно затуркотіли. Я відчув щось схоже на пережите багато років тому, коли я був звільнений з концентраційного табору.