Однак я скоро потверезішав.
«Пегас може переслідувати мене й на вулиці, — подумав я. — Допомоги чекати немає звідки, бо місто безлюдне. Але чому ж? Куди поділися мешканці Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?» — міркував я по дорозі до редакції. Тільки там я міг одержати відповідь на всі ці загадки.
Я поспішав Ностицевою вулицею і весь час озирався, боячись переслідування Пегаса. У спустілому місті людині таки моторошно.
Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що біля Ностицевого палацу я навіть зупинився.
Звідкись почувся дитячий спів. Чи це мені тільки здалося?
Ні, справді, десь недалеко наспівує дитина.
На сходах, що вели до аркади, я помітив трирічну дівчинку.
— Два камінці — камінець… три камінці — вогник… — співала вона, мабуть, тільки що складену пісеньку. Маля дбайливо розкладало камінці, витягаючи їх з кишені фартушка.
— Дядю, йди зі мною гратись! — покликала дівчинка, побачивши мене.
«Нарешті жива істота! — зрадів я. — Раз тут дитина, значить, близько й матір…»
— Дівчинко, а де твоя мама?
— Я не дівчинка, а Єва! — заперечила вона.
— Ну, гаразд, Євочко… — засміявся я з полегкістю. — Ти тут живеш?
— Що ви! — проспівала дівчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простір.
— Десь тут напроти? — вивідував я.
— Що ви! Там далеко, за мостом!
— За мостом через Влтаву?
— Так, за Карловим мостом.
— А де твоя мама? Пішла до магазину?
— Що ви! — покрутила вона голівкою. — Мамуся дома.
— Ти тут сама? Хто тебе привів сюди?
— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тільки ти не кажи нікому!
— Отже, ти втекла… Так, так… І далеченько… Ходімо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується.
— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дівчинка. — Я тепер сама не знаю, як іти.
— Я теж не знаю, але якось знайдемо її.
Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, і ми вийшли на залитий сонцем майдан.
Раптом я почув незвичне гудіння. Зупинився і прислухався. Гудіння голоснішало й наближалось.
— Не бійся, дядю, це літаки! — втішила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справді, над Мікулашським храмом високо в небі заблищав перший літак, за ним ще і ще, — швидкі, якісь незвичайні літаки.
Кілька секунд я дивився на них у заціпенінні. Це були скоріше не літаки, а балістичні ракети — гостроносі, куцо-крилі… І прямували вони просто на нас!
— Війна! — прошепотів я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!
На якусь мить ноги зрадили мене. Грізна примара вогняної смерті та жахливих страждань пригнули мене до землі. Серце і горло стиснули палючі кліщі страху.
Євочка дивилася на мене своїми великими очима і тихо схлипувала. Вона не розуміла, що трапилось.
Її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дівчинку на руки і помчав до найближчого будинку. Пробігши темним коридором до маленького дворика, куди лише інколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку під балконом темніли старовинні, окуті залізом, двері. Я рішуче відчинив їх і шугнув у підвал.
— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусі! — кричала дівчинка, але мені не було коли втішати її.
Я заповз у найвіддаленіший куток і, сівши спиною до виходу, схилився над безпорадним тільцем, готовий собою захистити дівчинку від радіоактивного випромінювання.
Це були найкошмарніші хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух і тому намагався ні про що не думати.
Отак хвилина по хвилині збігав час. Євочка все ще тремтіла і тихо схлипувала, хоч і не розуміла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що мені, — я вже підвів баланс своєму життю. Але яка провина оцієї нещасної довірливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумці у фраках?!
Пригадав Єву, свою Єву, але швидко відігнав ті спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом мені здавалося, що я божеволію. І ця думка не лякала. Навпаки, хотілось якнайшвидше втратити свідомість.
Сердечко, що колотилося під фартушком, незабаром повернуло мене до життя і надій.
«Минуло вже стільки часу, а й досі нічого не трапилось; хвиля літаків тільки перекотилась через Прагу, — втішав я себе. — Летять, мабуть, кудись інде, щоб сіяти смерть і лихо. Почалась остання війна людства…»
Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.