— Я це припускав… Портфель… — насилу сказав я і, схаменувшись, рвучко махнув рукою: — їдьмо!
— От тепер я вас упізнаю, професоре! — засміявся з полегкістю Столяров. — «Хто бореться з чортом, той не боїться рогів і копит!» — так, здається, ви казали?
Ми підійшли до машини, яка стояла біля під’їзду. В неї не було коліс, але це мене не здивувало. Цілком підсвідомо я зафіксував, що це — остання модель літаючого автомобіля; хотів щось запитати у Столярова з цього приводу, але одразу ж забув, що саме.
Коли заспівали турбіни і літаючий автомобіль легенько, як пір’їнка, піднявся в повітря, я запитав байдуже:
— Куди ми ідемо?
— На аеродром! — відповів Столяров. — Чи у вас ще е справи в Москві?
Я заперечливо похитав головою: ніяких справ у Москві в мене не було і не могло бути.
Осяяне сонцем місто зникало за обрієм. Під нами нескінченною сірою стрічкою пливла автомагістраль; обабіч неї пролітали засніжені ялини.
Ми обидва мовчали. Столяров усю свою увагу зосередив на керуванні машиною, а я поринув у неспокійні, хаотичні думки. З часом мене подолала втома. Я заснув і прокинувся тільки на аеродромі.
— Зупинимось у Празі, щоб ви попрощалися з сім’єю, чи полетимо прямо? — запитав Столяров.
— Краще прямо, — відповів я збентежено. Мене лякала навіть думка про зустріч з чужою дружиною та дітьми. Любов відрізнить фальшиву монету від справжньої; хоч як я скидаюсь на того професора, його дружина одразу ж розпізнає, що я тільки двійник її чоловіка… А що буде, коли я зустрінуся з справжнім професором?
ПРОГУЛЯНКА У НЕВІДОМЕ
Ракетоплан націлявся своїм гострим носом просто в центр Сонця, як магнітна стрілка на полюс. Крізь протилежне вікно з темного небосхилу до кабіни зазирав блідий Місяць.
Незвичайність обстановки не хвилювала мене. Я байдуже поглядав на хвилясті смуги хмар глибоко внизу; одноманітне гудіння двигунів заколисувало.
— А все ж яка чудова штука життя! — несподівано пролунав у тиші хриплуватий голос Столярова. — Ми — стара гвардія, професоре, і зазнали чимало. А наша молодь навіть не усвідомлює, якою ціною забезпечено мир і добробут, їм здається, що інакше й не може бути… Ви не уявляєте, як я обурююсь… А коли бачу, як мої діти задля забавки щось руйнують і це тільки тому, що всього вдосталь, — я просто шаленію…
— А чи не винні ви самі в цьому? — запитав я зловтішно. — Дітей не можна балувати. Я знаю кілька родин, де батьки ладні гопки скакати, аби догодити дітям, а що з того? Коли не навчати людину в дитинстві шанувати чужу й свою працю, то навряд чи вона цінитиме щось і будучи дорослою… А втім, це загальні міркування. Я не педагог і не маю досвіду виховної роботи.
— А як же ваші Петро та Михайло? — сердечно засміявся Столяров. — Ваші хлоп’ята — чудові. Через кілька років вони нас залишать позад себе.
«Петро та Михайло… Петро та Михайло — рідні, близькі імена! Чиї це сини — мої чи того невідомого професора?.. Та ні ж, я відчуваю дотик їхніх рук, чую їхні голоси… Чи, може, це мені колись примарилося?»
— Погляньте, професоре… — Столяров по-своєму витлумачив мою мовчанку і вирішив перевести розмову на інше. — Не вперше я літаю цією трасою, але кожного разу по-новому захоплююсь тим, що бачу внизу. Власне, не бачу, а уявляю, — засміявся він. — Коли б не хмари, ми півгодини тому милувалися б головними спорудами каналу, що з’єднує Чорне море з Каспійським… А зараз — греблями на Нілі, обводненою Сахарою… Стривайте, я ввімкну телеекран!
Столяров клацнув вимикачем. Перед нами раптом ніби розвіялися хмари, вималювалась блакитна стрічка Нілу. Промайнули всесвітньовідомі піраміди на його березі, а за ними потяглися нескінченні смуги пальмових гаїв.
— Які прекрасні ці творіння людських рук! — задумливо промовив Столяров. — Ще так недавно в цих пісках брели виснажені спрагою каравани, і пальмові гаї з’являлися перед ними тільки як марево… Ми дивимось зараз на чудо, про яке раніше могли хіба читати у фантастичних романах…
Столяров співав таку натхненну оду величним справам людини, що незабаром захопив і мене. Адже наш літак пливе над Африкою, над континентом моєї мрії! Скільки разів я думкою залітав сюди; скільки разів, схилившись над книжкою, жив пригодами великої таємничої країни. Жюль Берн і Цвейг, Паржизек, Ганзелка та Зікмунд — це були ті чарівники, які в дитинстві вели мене чорним континентом за магічними звуками тамтама…
Ракетоплан почав знижуватись. Він прорвав запону хмар, і під нами замерехтіли джунглі, поля та селища. Нарешті колеса літака побігли по стартовій доріжці, що простяглась уздовж великого озера.