Мабуть, під впливом снотворного я поступово заспокоювався і незабаром заснув.
Наступного ранку, тільки-но я прокинувся, до мене зайшов Манго.
— Як ся маєте, професоре? — запитав він з погано прихованою тривогою.
— Що було зі мною вчора? — моя голова ще не зовсім прояснилася, говорити було важко.
— Вчора вам у лабораторії стало погано. Підвищилась температура, і ви навіть заявили, що не знаєте мене. Спочатку я сприймав це за жарт, але коли ви серйозно почали доводити, що ви — редактор і що зараз — тисяча дев’ятсот п’ятдесят сьомий рік, я занепокоївся. Лікар спочатку припустив сонячний удар, але після детального дослідження дійшов висновку, що у вас був нервовий шок… А все це тому, що ви не бережете себе… Я дуже шкодую, що урвав вашу відпустку. Отож, як тільки вам стане краще, їдьте додому та відпочиньте. Так наказав Орлов. Генеральне випробування проведемо пізніше, аж коли ви цілком видужаєте… Дружина й діти з нетерпінням чекають на вас.
— Не відчуваю себе хворим і відпустки не потребую! — рішуче заперечив я, лякаючись зустрічі з невідомою для мене сім’єю.
Манго тільки посміхнувся у відповідь.
— До речі, — сказав він так, ніби не чув моїх заперечень. — Бенко привіз ваш портфель. Ви не загубили його, він лежав у вас на письмовому столі.
Я схопив портфель, розкрив його. Там не було майже нічого, якщо не брати до уваги кількох фотографій та дбайливо згорнутого плану Малої-Страни в Празі… І ото через це я стільки мучився?.. Чого ж мені хотілося за всяку ціну дістати цей портфель?
Манго взяв у руки одну фотографію, посміхнувся доброзичливо:
— А ваші хлопці були чудові навіть немовлятами!.. Самі фотографували?
Я ствердно кивнув головою. Навіщо ускладнювати ситуацію запереченням? Хлоп’ята справді чудові, але ж чиї вони?
«Та твої ж, твої! — шепотіло мені оте друге «я». — Невже ти забув, якими вони були десять років тому?!»
Я знову почав входити у роль професора. Правда, Манго не пускав мене до лабораторії і всіляко дбав, аби ніщо не нагадувало мені про справи, але я мислив як учений; розв’язував такі завдання, про які, здавалося б, не міг навіть мати уявлення. І все ж я почував себе не гаразд. Це помічали і Манго, і решта моїх друзів. Вони розуміли, що мені треба негайно виїхати з Букави. І ось одного дня Манго, за наказом академіка Орлова, посадив мене у ракетоплан, і не встиг я отямитись, як опинився в Празі.
— На вас сьогодні ще не чекають, — посміхнувся Манго. — Я навмисне повідомив, що ми прилетимо тільки завтра.
І ось ми піднімаємось знайомими сходами, що ведуть до моєї квартири. До моєї квартири!.. Але ж вона — не тут… І я ще не старий і неодружений… На мене чекає Єва, моя Єва… Навіщо мені чиясь дружина?
— Заховайтесь, а я подзвоню! — по-змовницькому підморгнув Манго, зупинившись біля якихось дверей. — Давайте зробимо їй сюрприз!
Він подзвонив. Двері відчинились… І я зойкнув від несподіванки.
Переді мною стояла Єва. Єва-архітектор, яка хто знає, скільки чекала на мене біля будинку Пегаса…
Ми кинулись одне до одного в обійми і довго не могли вимовити ані слова. Манго щось промимрив і делікатно вийшов.
— Ти навіть не уявляєш, як я боялася за тебе! — заговорила нарешті Єва, ведучи мене до вітальні.
Ми сіли на канапу. Єва обхопила мою голову руками і довго, допитливо дивилася в очі.
— Тобі вже краще? — запитала вона турботливо.
Аж тепер я звернув увагу на те, що Єва теж постаріла. Правда, вона все ще була красива, але це вже не та дівчина, з якою я зустрівся на Карловім мосту, її чорне волосся переткали срібні пасма сивини…
МАСКА СМЕРТІ
Цілий місяць мій щоденник лежав у шухляді, і я вже не гадав, що знову візьму його в руки. Того дня, коли я описував на його сторінках несподівану зустріч з Євою, перед нашим антигравіпланом з’явилась жахлива маска смерті, оповита довжелезним примарним саваном. Вона випливла зовсім несподівано з-за великої, химерно забарвленої туманності в сузір’ї Стрільця. А може, вона просто ховалась від наших очей і стала видимою, аж коли ми підлетіли досить близько.
Фіалково-багряні хмари з горохово-зеленими краями створювали цілковиту подобу людського черепа, запнутого весільним серпанком. У темних орбітах сяяли кілька яскравих зірок, — так, ніби сама смерть дивилася на нас пронизливим, гострим поглядом.