В кiмнатi було не зовсiм темно. Очi незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помiтного свiтла, яке виходило з невiдомого джерела i заповнювало все примiщення.
Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кiсток.
Нарештi я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного свiтла.
Ранiше нiж дiйти цього рiшення, я побачив, що лiхтарик у мене горить i я мiцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким двi години тому знищив захисну скляну стiну Пегасового ложа.
Я рiшуче пiшов до виходу з лiгва. В лабiринтi ходiв та пiдвальних закуткiв мене лякав найменший шурхiт, який я сам i створював.
Ще кiлька поквапливих крокiв — i я пiрнув у надвечiрнє тепле повiтря; почуття пригнiченостi миттю зникло.
Менi хотiлося торжествувати, i здавалося, що навiть кам'янi горлицi на гербi бiля входу миролюбно затуркотiли. Я вiдчув щось схоже на пережите багато рокiв тому, коли я був звiльнений з концентрацiйного табору.
Однак я скоро потверезiшав.
"Пегас може переслiдувати мене й на вулицi, — подумав я. — Допомоги чекати немає звiдки, бо мiсто безлюдне. Але чому ж? Куди подiлися мешканцi Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?" — мiркував я по дорозi до редакцiї. Тiльки там я мiг одержати вiдповiдь на всi цi загадки.
Я поспiшав Ностицевою вулицею i весь час озирався, боячись переслiдування Пегаса. У спустiлому мiстi людинi таки моторошно.
Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що бiля Ностицевого палацу я навiть зупинився.
Звiдкись почувся дитячий спiв. Чи це менi тiльки здалося?
Нi, справдi, десь недалеко наспiвує дитина.
На сходах, що вели до аркади, я помiтив трирiчну дiвчинку.
— Два камiнцi — камiнець… три камiнцi — вогник… — спiвала вона, мабуть, тiльки що складену пiсеньку. Маля дбайливо розкладало камiнцi, витягаючи їх з кишенi фартушка.
— Дядю, йди зi мною гратись! — покликала дiвчинка, побачивши мене.
"Нарештi жива iстота! — зрадiв я. — Раз тут дитина, значить, близько й матiр…"
— Дiвчинко, а де твоя мама?
- Я не дiвчинка, а Єва! — заперечила вона.
— Ну, гаразд, Євочко… — засмiявся я з полегкiстю. — Ти тут живеш?
— Що ви! — проспiвала дiвчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простiр.
— Десь тут напроти? — вивiдував я.
— Що ви! Там далеко, за мостом!
— За мостом через Влтаву?
— Так, за Карловим мостом.
— А де твоя мама? Пiшла до магазину?
— Що ви! — покрутила вона голiвкою. — Мамуся дома.
— Ти тут сама? Хто тебе привiв сюди?
— Я втекла! — похвалилася Єва. — Тiльки ти не кажи нiкому!
— Отже, ти втекла… Так, так… I далеченько… Ходiмо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,
— Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дiвчинка. — Я тепер сама не знаю, як iти.
— Я теж не знаю, але якось знайдемо її. Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, i ми вийшли на залитий сонцем майдан,
Раптом я почув незвичне гудiння. Зупинився i прислухався. Гудiння голоснiшало й наближалось.
— Не бiйся, дядю, це лiтаки! — втiшила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.
Справдi, над Мiкулашським храмом високо в небi заблищав перший лiтак, за ним ще i ще, — швидкi, якiсь незвичайнi лiтаки.
Кiлька секунд я дивився на них у зацiпенiннi. Це були скорiше не лiтаки, а балiстичнi ракети — гостроносi, куцо-крилi… I прямували вони просто на нас!
— Вiйна! — прошепотiв я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу!
На якусь мить ноги зрадили мене. Грiзна примара вогняної смертi та жахливих страждань пригнули мене до землi. Серце i горло стиснули палючi клiщi страху.
Євочка дивилася на мене своїми великими очима i тихо схлипувала. Вона не розумiла, що трапилось.
її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дiвчинку на руки i помчав до найближчого будинку. Пробiгши темним коридором до маленького дворика, куди лише iнколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку пiд балконом темнiли старовиннi, окутi залiзом, дверi. Я рiшуче вiдчинив їх i шугнув у пiдвал.
— Я боюсь!.. Хочу додому, до мамусi! — кричала дiвчинка, але менi не було коли втiшати її.
Я заповз у найвiддаленiший куток i, сiвши спиною до виходу, схилився над безпорадним тiльцем, готовий собою захистити дiвчинку вiд радiоактивного випромiнювання.
Це були найкошмарнiшi хвилини мого повного пригод життя. Я чекав кожної секунди на вибух i тому намагався нi про що не думати.
Отак хвилина по хвилинi збiгав час. Євочка все ще тремтiла i тихо схлипувала, хоч i не розумiла, яка небезпека нам загрожує. Я притиснув її до грудей. Що менi, — я вже пiдвiв баланс своєму життю. Але яка провина оцiєї нещасної довiрливої дитини? Чи подумали про неї ви, безумцi у фраках?!