Пригадав Єву, свою Єву, але швидко вiдiгнав тi спогади. Моє пошматоване серце палало, наче розжарений метал.
Часом менi здавалося, що я божеволiю. I ця думка не лякала. Навпаки, хотiлось якнайшвидше втратити свiдомiсть.
Сердечко, що колотилося пiд фартушком, незабаром повернуло мене до життя i надiй.
"Минуло вже стiльки часу, а й досi нiчого не трапилось; хвиля лiтакiв тiльки перекотилась через Прагу, — втiшав я себе. — Летять, мабуть, кудись iнде, щоб сiяти смерть i лихо. Почалась остання вiйна людства…"
Мене нудило, наморочилась голова. Євочка перестала схлипувати.
— Чому ти так боїшся? Навiщо ти мене занiс сюди? — зашепотiла вона.
— Ти цього не зрозумiєш. Ти не знаєш, що таке вiйна… — вiдповiв я теж пошепки.
Запитання дитини мене заспокоїло настiльки, що я знову почав мiркувати розсудливо.
— Зачекай на мене тут, Євочко, я подивлюсь, що дiється надворi,запропонував я. — Лiхтарик хай горить, щоб не було страшно. А я зараз повернусь.
Дiвчинка судорожне вчепилася менi в рукав:
— Нi! Нi! Я не лишусь, я пiду з тобою! — кричала вона розпачливо.
Я розгубився. Як їй пояснити, що навiть коли бомби вибухнули десь аж за Прагою, радiоактивний порох отруїть атмосферу й тут? Хiба зрозумiє дитина, що я хочу пiддати себе риску, аби зберегти її?
Я перевiв розмову на iнше, щоб повторити спробу пiзнiше, але Євочка не вiдпускала мене. Через пiвгодини я нарештi вирiшив: пiдемо разом.
Я загорнув дiвчинку в свою куртку i понiс вологими кам'яними сходами. Бiля вхiдних дверей нерiшуче зупинився. Вiдчиняти чи нi?
"Так, треба вiдчинити, — вирiшив пiсля довгого вагання. — В пiдвалi ми все одно загинемо вiд голоду й спраги".
Дворик мовчав як могила i тiльки несмiливо повторював звуки моїх крокiв.
Малтезька площа, як i ранiше, була безлюдною. Небо потьмянiло. Годинник на баштi Мiкулашського храму саме вiдбивав дев'яту. Я побiг до Карлового мосту, але так захекався, що тут же мусив зупинитись. Перебування в пiдземеллi Пегаса та жах перед атомною вiйною остаточно пiдiрвали мої сили. Тiльки тепер я усвiдомив, що вже давно нiчого не їв i не пив.
— Навiщо ти мене носиш, дядю? Адже я вмiю ходити сама! Ось постав мене на землю — i побачиш! — щебетала Євочка, забувши про тяжкi хвилини, пережитi в пiдвалi.
— Гаразд, — погодився я. — Але куртку лиши на собi. Ти вмiєш бiгати?
— Ще й як! А куртку весь час треба тримати на головi? — запитала вона, хитро посмiхаючись.
— Так, треба. А тепер бiжи, щоб швидше побачити маму.
Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
— Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.
— Нi, нi! Нам треба поспiшати!
Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".
Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок — i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
— До побачення! — повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.
Чужинцем вдома
Я пройшов пiд стрiлчастою аркою Прашної башти i остовпiв. Те, що я побачив, перевершувало найбiльшу фантазiю в моїх оповiданнях. Холодно-тверезий будинок банку зник. На його мiсцi стояла вишукана будова незвичайного стилю, прикрашена фресками та статуями. Над входом сяяв неоновий напис: «Метро».