— Не знаю… Не можу пригадати… — прошепотiв я розгублено.
— Коли пригадаєте, подзвонiть менi. А зараз пробачте, я мушу з вами попрощатись, бо перед польотом у мене багато клопоту… Вашiй дружинi та дiтям подзвоню одразу ж, щоб вони не хвилювались.
Обличчя зникло з екрана, вiдеофон замовк. А я довго ще дивився у простiр i мiркував, навiщо я вигадав отой портфель. Коли я йшов з Євою до Пегаса, у мене в руках нiчого не було… А може, я помиляюсь?
Портфель… У тому жовтому портфелi, — я на мить навiть побачив його перед собою, — було щось надзвичайно важливе, страшенно важливе… Не можу пригадати, коли i де я його загубив?.. Усе так переплуталось… Бенко говорив про дружину та дiтей. Але ж я не одружений… I чи справдi того чоловiка звуть Бенко?.. Звiдки я взяв це iм'я?
Ану його к бiсу! Здається, надто вже ввiйшов у роль професора, за якого мене вважають!
Щоб позбутися нав'язливих думок, я пiшов до салону i сiв у затишному куточку перед телевiзором. Несамохiть прислухався до розмов гамiрливої, веселої компанiї, що розташувалась недалеко вiд мене, смiявся нишком з їхнiх жартiв… i тiльки аж перед Москвою раптом усвiдомив, що мої супутники розмовляли англiйською мовою, а я їх розумiв… Як це могло статись?.. Англiйська мова для мене завжди була китайською грамотою, як же я вивчив її? Коли?.. Я вiдчував себе, як отой казковий непослух-кухар, що покуштував м'ясо чарiвного змiя i з тих пiр почав розумiти мову мух.
Такий же сюрприз чекав на мене i в Москвi. Я знав тiльки росiйську азбуку та ще сяк-так мiг би прочитати газету. Але коли на московському вокзалi хтось раптом запитав мене, як потрапити на проспект Миру, я одразу ж, без роздумiв, вiдповiв росiйською мовою, що нетутешнiй.
"Може, Пегас якось вплинув на мiй мозок? — блиснула думка. — Що ж, проти такого втручання не можна заперечувати. Але ж нi, нi, все це дурниця!.. — до мене одразу повернувся холодний розум стороннього спостерiгача. — Ось я броджу вокзалом, чекаю на якогось Столярова… Що я скажу йому, коли зустрiну?.. Як зiграю роль професора?.. I нащо менi ця гра?"
Пегас, мабуть, роздiлив мене на двi особи: на полохливе зайченя, що лякається всього нового, i на старого пройду, для якого всяка несподiванка видається природною i давно знаною… Що саме зробив зi мною Пегас — я не знаю, i це — жахливо!
Столяров усе не приходив, однак це мене радувало. Зачекавши для годиться навiть бiльше анiж треба, я вийшов з вокзалу з полегкiстю на душi.
Москва купалась у сяйвi весняного дня. Як це може бути? Вся країна запорошена снiгом, а тут цвiтуть квiти…
"Дурнику, все це дуже просто, — говорило друге, бiльш досвiдчене «я». — Всi мiста опалюються атомною енергiєю. Хiба ти не бачив характерних силуетiв атомних електростанцiй, коли їхав сюди?"
"Дякую за пояснення! — iронiчно похвалив я сам себе. — Але хiба атомну електростанцiю побудуєш за один день?"
Моє друге «я» промовчало, певно вважаючи зайвим вiдповiдати на таке запитання.
Я йшов навмання людними вулицями великого мiста. Нарештi мою увагу привернув напис: "СВIТ НА ДОЛОНI". Цiкавiсть перемогла, i я зайшов до того будинку.
В маленькому затишному салонi менi привiтно посмiхнулася блондинка з ямочками на щоках.
— Що ви хочете подивитись? — запитала вона.
— А що ви можете показати? — ухильно вiдповiв я.
— Мабуть, ви давно не були в Москвi, — посерйознiшала дiвчина. — Наша студiя — телевiзiйнi передачi за бажанням — iснує вже два роки… Досить тiльки сказати, яке мiсце на Землi або на Мiсяцi ви хочете побачити — i через кiлька секунд воно з'явиться перед вами на екранi.
— Навiть на Мiсяцi? — перепитав я недовiрливо.
— А чому ж? Зараз у нас з Мiсяцем цiлком пристойний зв'язок.
— А мiг би я побачити, що тепер вiдбувається, скажiмо, в Празi?
— Нема нiчого простiшого. Побачити Злату Прагу хочуть багато з наших вiдвiдувачiв… Вам показати загальний вигляд чи певний район?
— Мене цiкавить, як зараз виглядає Мала-Страна. Цю частину Праги я люблю найбiльше.
Дiвчина завела мене до кабiни, де були екран та кiлька крiсел. Щойно ми сiли, як вона до когось звернулась:
— Колю, прошу Прагу… Малу-Страну… Дякую!.. Цей район Праги я теж люблю… — сказала дiвчина. — Це було дуже мудре рiшення: зробити з найкрасивiшого району Праги заповiдник… Коли я потрапляю туди, менi завжди здається, нiби я повернулась на багато рокiв назад у минуле. На жаль, деякi мiста в перiод навального розвитку будiвництва втратили своє колишнє обличчя. В Празi це питання було вирiшено мудро: нове мiсто побудували на околицях, а старе лишилось неушкодженим.
На екранi вже з'явились вулички Малої-Страни, а дiвчина все ще розповiдала. Менi здавалось, що її голос лунає здалеку, в головi гуло, як у вулику.
— Отже, Мала-Страна — заповiдник… — мiркував я вголос. — А там хтось живе чи ця частина Праги закрита?