Діставши ступінь доктора та оточивши себе жінками-співробітницями, Верхуша поволі старів. Він не втручався в справи учениць. Зрідка друкував статті в журналах, частіше ж виступав співавтором, чемно ставлячи своє ім’я в кінці авторського ряду. Спершу дехто з колег вважав це дивацтвом. Та коли більшість учених-організаторів почала писати своє ім’я на останньому місці авторської низки, авторитет Верхуші зріс, підтримуваний довгим списком наукових праць та множенням років.
Природний відбір зробив корисну справу: у жіночому колективі вижили найділовитіші, найздібніші. Вони тихенько, де мотивуючи, а де впрошуючи, передали курячу тематику до сільськогосподарської академії, а на своїй кафедрі розвели хімію, стали поклонятися кібернетиці. Кілька біологинь вийшли заміж за «технарів» — це вже не така й несподіванка: аспіранти-фізики вели лабораторні роботи в студентських групах біологів, де теж лютувала фемінізація, з якою адміністрація боролася безкомпромісно — зараховували в студенти будь-кого, аби з вусами, зате дівчат вибирали прискіпливо — одну з шести абітурієнток. Результат боротьби вийшов протилежним очікуваному: серед здібних та завзятих студенток кволі «штанці» насилу дотягували свої заліковки, переповнені трійками, до п’ятого курсу. Де вже їм було вибиватися у правофлангові науки! Тому видати кількох біологинь за фізиків було нескладно. Зате «економічний ефект» від такого родичання виявився значним: на кафедрі фактичний штат удвічі перевершував узаконений на папері. Хтось «сторонній» завжди ремонтував електронний мікроскоп, хтось копирсався в пам’яті обчислювальної машини. Подейкували навіть, що на кафедрі оптики готують майбутнього завідувача кафедри біології…
Одне слово, тепер були умови, щоб не тільки вивчати, а й рухати вперед учення Павлова. Цифрові самописці й процесори стали буденною деталлю лабораторій, а недавно медики безплатно передали «ветеринарам» апарати типу штучні нирки, серце, легені. Старенькі апарати для хворих людей уже не годилися, а собакам підключати їх ще можна.
У колишньому курнику, розташованому під вікнами бібліотеки, поселилися піддослідні собаки.
Усі ці зміни й нововведення віддалили тематику кафедри від виноробства Грузії, зате наблизили до фундаментальних проблем, якими, власне, й повинна цікавитися університетська наука. Бо ж хіба не чекають люди якнайшвидшої відповіді на питання, чому деякі клітини і в тварин, і в рослин раптом починають рости безупинно; чому органи донорів не приживаються в чужому тілі; як тирсу перетворити на поживний комбікорм для худоби; чому з роками в людей з’являються зморшки під очима і лисина на голові, і чи можна цьому запобігти; чому на континентах стільки різновидів грипу; як знищити синьо-зелені водорості, що гниють у штучних морях; як захистити бджіл від хімізації; з чого робити штучні клапани для серця; чим краще замінити живу кістку або кришталик ока; як рятувати картоплю від хвороб; як посилити стійкість організму проти радіації…
Другою причиною труднощів у виборі тематики стали промови Верхуші. Захистивши докторську, він намагався захопити своєю роботою студентів, сподіваючись, що вони доведуть до практичного використання розробки, від яких розпухла його дисертація. Нехтуючи втомою, він завжди і всюди славив курей. Про великі ідеї, цікаві проблеми говорила людина з ім’ям, званням, стажем та посадою. Як тут було не повірити, що найважливішою проблемою біології, яку кафедра мусить вирішувати усіма наявними і підспудними силами, є куряча? Траплялися у його виступах курйози, гротескні місця. Але Верхуші їх пробачали, бо вже звикли до того, що найсерйозніші лекції професор змащував «скоромним». Чим дужче він старів, чим дужче недочував, тим більше з’являлося в його виступах сміливих проектів. Дехто з лихословів почав навіть говорити про вплив психічного перевантаження. Але, не піддавшись старечому знесиленню, Верхуша у свої вісімдесят п’ять раптом сміливо змінив наукову тему і почав енергійно закликати до вивчення проблеми довголіття.
РЕЛІКТОВІ ПРОМЕНІ
Перший кравець, без сумніву, був голий. Інакше до штанів би йому не додуматись.
І. Димитров, тракторист з Одеської області
— Я ось що вам, світилко, скажу, — звертається професор голосом надтріснутої органної труби до співробітниці, яка принесла на підпис заяву з проханням дозволити працювати на півставки, — я ось що вам скажу. В нас ніхто не заважатиме, у нас вільний вибір теми. Ніхто, світилко, не може передбачити правильний напрямок пошуку у фундаментальній науці. Ви помічали, як після дощу лісові мурашки розповзаються в усі боки зі свого гуртожитку? А коли знайде котрийсь трудяга зернину й не подужає нести сам, кличе на поміч. Прибігають співробітники… пробачте, одноплеменці і тягнуть зернину до мурашника. А ті, що запізнилися, нишпорять там, де щойно лежала зернина, і, дивись, ще знаходять пригорщу під листям. І закипає робота. Уже забули всі про того аспіранта… пробачте, одноплеменця, котрий знайшов першу зернину. Уже з почестями зустрічають ватагу з багатою здобиччю. От і в нас нині період пошуку. В біології хоч куди кинь оком, скрізь цікаві об’єкти. Але найголовніший напрямок, не подумайте, світилко, що я вас агітую, найцікавіший — це проблема старіння.