— Батько казали, що ви моя мати.
— Твій батько наговорить сім мішків вовни натщесерце і десять після опохмелку.
«От дармоїд, Психолог! Думав ще нести йому пляшку за те, що навчив Віталика не дивуватися та мовчати. А воно, бач, як розбазікалося! Зекономимо вісім двадцять, не понесемо Психологу».
— Ну що? Зголоднів? — подобрішала Галя. — Батько тільки свою горлянку ублажає. Мий руки. Ходи за мною. Тебе як звати?
— Віталієм.
Галю всю тіпало й шматувало, немов поклали її під барабан молотарки. Чи тому, що цей Віталик був такий схожий на її покійного сина, чи від злості на чоловіка, від смертельної образи. Тож-то двадцять років — Галя придивилася до парубка — так, двадцять років слугувала чоловікові, мов рабиня, терпіла всі його гульки, чистила брудні піджаки після чергового запою, стягала непритомному чоботи, мила ноги, все прощала, а воно, гнидяве, кохалося десь на стороні. Хоча б розум мав, — куди це годиться, щоб два брати однакові імена мали!
— Ходи, парубче. А ти налий води в умивальник, — це вже до «гнидявого». — І рушника подай.
Вечеряли мовчки. Мусій і не їв, і не пив. Віталик смачно плямкав, ласував, і на душі в Мусія теплішало. Правда, коли Галя підсунула стопочку парубійку, той сьорбнув, скривився, наче не з нашого світу, й виплюнув. «Дарма, — заспокоював себе Мусій, — навчиться. Що-що, а це легко засвоїти…»
Галя, не моргнувши оком, ковтнула свою порцію і пішла до плити плакати.
«Нічого… Воно навіть краще, що не повірила у своє щастя, хоч правець не розіб’є. Звикне. Бо зрадливий чоловік для жінки діло поясниме, а от коли б повірила, що син воскрес, то з такого удару милосердя чи й боком змогла б ходити».
Усю ніч Мусій екрипів підлогою — то до Галі зазирне («Хоча б не повісилась!»), то до Віталика. Вченим добре, вони воскресили й руки вмили. А тут мучся, а раптом Віталик батька задушить, хату підпалить, і гайда.
Віталик мирно сопів, не збираючись перетворюватися на вампіра. Галя плакала, гортаючи синів альбом. Потім перекладала дитячі сорочечки і чепчики, прикладала до обличчя пожовклі від часу льолі й стояла, розгойдуючись. Мусієві набридло зазирати у дверну шпарину, і втома його змагала. Та й Галя плакала звично і не шукала налигача, тому він зручніше вмостився на канапі в кухні і, наслухаючи скрип старої сосни за хлівом, задрімав.
Вранці наступного дня — а це була субота — Галя нагодувала обох молодою картоплею, налаштувала собі вузлик і пішла до матері.
Два дні чоловіки розкошували самі, поки поїли геть усе наготоване, окрім сала. Віталик так і не навернувся до пива, може, тому, що два дні — короткий строк для практики. А в понеділок заявилися родичі. Нагодували свиню, що несамовито верещала на весь куток, і вигнали чоловіків із хати.
Погода теж ніби вступила у змову з тещею: періщить зверху, хлюпотить під ногами. Якби Віталик був син, як син, то здійснилася б нарешті Мусієва мрія — пішли б до «Рути». А так куди подінешся?
Постояли за ворітьми, походили переліском. Годину-дві покуняли у кумовій повітці. А дощ все мрячив, обіцяючи врожай і вимагаючи довшого відсиджування. Воно б і всю відпустку можна було тут перекантуватися, так дошкуляли блохи, що понастрибували, певне, з курника. Тільки перебравшись у рідну клуню, Мусій збагнув усю геніальність рідного пращура, який збудував її далеко від хліва, сажа й тепер порожньої вівчарні, збудував аж по другий бік садка. За клунею починався піщаний пустир з чебрецем та сосною. Тому клуня була стерильно чиста, хочеш — сам ночуй, хочеш — дачникам в оренду здавай. Мудрий був пращур. Певно, й він тут не раз відсиджувався…
В обід свиня не кричала, отже, Галя повернулася додому. Віталик навчився грати в дурня, двічі батькові начепив погони з шісток. Все-таки треба буде віддячити Психологу, як ось пересядеться домашня буря, бо синок тямущий, так і всотує батьківську науку. Шкода тільки, що до буряківки в нього огида. Зате яйця п’є так, що кури не встигають нестися. Галя, видно, це теж помітила, бо ні виганяє з клуні, ні їсти не приносить. Дома теж нічого не залишає — вчора перевіряли, коли бороди голили. Але, що саме в клуні мужики розкошують, знає точно, бо, не задумуючись, привела сюди медичну інспекцію, яка заради Віталика забилася аж у цю далечінь. І таке вже бабське криводушне поріддя — ослона принесла, ягід у друшляку перед гостями поставила, ще й комедію розіграла:
— Може, до хати завітаєте? Вони тутечки відпочивають, бо прохолодно й мухи не кусають.
Відступати почала.
Приїжджі взялися за Віталика: Ірина Олексіївна легені послухала і на язик подивилася. Психолог молоточком по колінах постукав і по ребрах ручкою провів, картинки Віталику показував, просив розповідати, що на них намальовано, фотоапаратом клацав. Зрадів, коли дізнався, що Віталик батькові шістки на плечі почепив.