І Мусій бухнув на глиняну долівку клуні, обхопив Галю за ноги — не заради себе, заради сина.
— Прости мене, грішного, тільки ж не винен я. Вона й справді майже його мати, бо із нічого виростила. Скільки я пережив! Ще ж і тобі боявся казати, бо тут і з глузду з’їхати не дивина… А що лікар назвав її матір’ю — не ображайся, вона заслужила. Заплутана це справа, мене й самого сумніви гризли… Але тільки ти справжня Віталикова мати…
Галя не ворухнулася. Може, й повірила. Перечекала, поки Мусій, надавивши коліна, підвівся, пішла торохтіти посудом.
Сьогодні, напевне, нагодує чимось смачненьким… Мусій облизав пошерхлі губи, ковтнув слину і теж вийшов із клуні. Може, навчити сина пиляти дрова? Не вік же йому в карти грати. Шкода, що Галя так нечемно із Психологом повелася. Молоточок йому зробимо, ще й кращий. А от травму від образи чим загоїш? Доведеться нести йому п’ять зірочок… Треба було хоч до станції провести. Як Галя переказиться, запросимо його на літо із сім’єю — нехай оздоровляються.
Другого дня ще вдосвіта постукав бригадир: слізно просив вийти в поле позбирати полуниці. І хоч у самої на кожному квадратному метрі грядки в’яло по п’ять карбованців готівкою, хоч і до другої години ночі, коли саме вода була, поливала і хоч не спала до третіх півнів, бо думки не давали, довелося йти з жінками на ділянку. Дехто із дітьми прийшов, у кого своя ягода не вродила. Вчительок вивели, інженерів з міста прислали.
Галя все прислухалася до балачок людей освічених — чи не говорять про воскресіння. Може, й справді наука така сильна… Та нічого путнього так і не почула. Годину інженерів розставляли по рядках, дві години вони працювали охоче, доки полуниця в росі була, потім дружно обідали і мріяли про машину для збирання ягід — все прутиками на землі дряпали. Напевне, щось і вигадали, бо хутко зібрались і поїхали в місто. А про воскресіння — нічичирк. Даремно бригадир не дозволив їм целофанові мішечки полуницею наповнити, скільки тут добра погниє, не менше, ніж минулого року. А може, й правильно зробив, боявся, що ягода в ціні впаде — у самого дочка й дружина кошики в місто тягають, надриваються… Тут не з бабським розумом вирішувати, як правильніше. Жаль, тільки, що стільки добра погниє. Полуниця вродила рясно — і всім селом не впоратися. Та й не всяка жінка тепер у попереку перегнеться. І де їх стільки набралося, таких тлустих? Багато запитань у Галі до життя. І нема надії, що хтось роз’яснить, — до всього своїм розумом треба доходити, своє поняття шукати. Може, й добре, що Мусій прижив хлопця на стороні? Має сина рідного, буде кому очі закрити, кому садибу залишити. А заради чого жити Галі? І руки на себе накласти страшно, і світом нудити вже обридло. Буде те ж саме, що й з цією ягодою…
Увечері так хотілося спати, що й померти б не згодилася, якби перед цим не здрімнути. Крізь сон чула, як свиня верещала, а потім затихла, певне, чоловік нагодував. Уночі хтось поливав грядку, мабуть-таки, Мусій із хлопцем взялися хазяйнувати. Прокинулась від тиші в домі. Коли збиралася на роботу, не виявила в хижці нових кошиків — отже, до схід сонця зібрали ягоду й гайнули на базар.
Ще день провела на плантації, бо оголосили, що один вихід зараховується за два, а крім того, Галі шкода було людської праці.
Після роботи пішла полити Віталикові квіти й пожуритися на самоті. Знову побачила ту дівчину, що вже не раз сюди букети приносила, — видно, сумує дитина. Невже це Віталикова наречена? Підійти до неї Галя не наважувалася — навіщо об’єднувати два горя докупи, коли й одного забагато?
Але ж як хочеться матері поговорити з людиною, яка знала її сина! І може, не зустрінуться більше — не вік же дівчині журитися, топтати стежку на кладовище.
— Чия ти, люба?
— Марія. Ми з ним училися разом.
— А я Віталикова мати. Ти в мене на карточці є знята.
— Це я тоді з ним була, коли він розбився.
Галя пригадала, що слідчий і справді весь час згадував ім’я якоїсь Марії, що потерпіла разом із сином, але залишилася жива. Та матері було тоді не до знайомств.
— Шукай собі, дитино, іншого.
— Навіщо?
— Наш вік короткий. Проґавиш щастя.
— Я вже мала те щастя — перед зустріччю з Віталиком розлучилася з чоловіком.
«От тобі й на! Шалапут! Не міг дівчину знайти. — Галина уважніше оглянула Марію. — Хоча… гарненька і вірна, бо й на могилку ходить. Йому видніше було».