Іванова подумала, що, зачепивши цю проблему, Верхуша тепер не скоро повернеться до проблем дня насущного. Але, на диво, професор, так і не проникнувши в Каїнову загадку, запитав:
— А ви чого прийшли, Ярисю?
— Та Маріїну заяву треба підписати.
— Якої Марії?
— Та нашої співробітниці. Ну, не зовсім ще нашої. Ми з Швидким і Яремакою потрійну угоду склали про допомогу — їхній матеріал у себе впроваджуємо. Марія числиться на заводі, але тепер фактично працює в нас, от ми й оформляємо її на півставки інженера, — Ірина Олексіївна випалила ці слова скоромовкою, бо знала, що професорський мозок не встигне їх розшифрувати. Не хотілося зараз входити в подробиці комплексної теми, коли вчені різних спеціальностей вирішують проблему, що опиняється на стику різних наук. От і тепер матеріалознавці зробили моноліт, що може вростати в тіло, але дослідити його без біологів та лікарів вони не можуть, тому й умовляються про співробітництво.
Що таке комплексна тема, професор знає. А от як це відбувається, коли людина числиться в технологічному інституті, працює в університеті, а табелюється на заводі… Тут пояснити складно, тому краще не вдаватися в подробиці. Нащо обтяжувати його всілякими бухгалтерськими вправами вищого пілотажу.
— Де-де? Які інженери? Ми чисті біологи. При чому тут інженери?
— Навіть у колгоспах нині, Климе Гнатовичу, є інженерні посади.
— Так там же комбайни, доїльні апарати. А нам для чого? — Верхуша помовчав трохи, покивав головою, ніяково всміхнувся. — Пригадав, коли інженери у нашому штаті з’явилися і чого світилка сюди заходила, пригадав — вона на півставки хоче. От тобі й геронтологія! Те, що парубком вчив, засіло добре, а що було п’ять хвилин тому… Ви вже, Ярисю, нікому про це, ох і ганьба. То я хотів у вас довідатись, перш ніж заяву підписувати, чи годиться світилка, чи впорається? І чи по бюджету вона не відстає. Бо ось уже скоро треба звітувати за п’ятирічку, і мене спитають, як бюджет з’їли.
Під «бюджетом» розумілася наукова тема, яку виконували за довготривалим планом, на яку виділені були кошти, посади, прилади. На цьому бюджеті «сидів» і сам Верхуша, і його зарплата складала чи не четвертину того «бюджету». Решта розподілялася на десяток «бабів», які, власне, й тягли «наукову тачку», як іноді казав другий кафедральний мужчина — препаратор Сашко.
Івановій не хотілося вести цю розмову, бо чіткий розподіл обов’язків був лише на папері, насправді ж і договірні й бюджетні роботи йшли паралельно, виконувалися за участю всіх співробітників кафедри — практика показала, що такий розподіл сил найефективніший.
— Марія беручка, — це прозвучало як висока оцінка, що цілком влаштовувало Верхушу, він навіть недослухав кінця фрази, стиха мовленої Івановою, — і зараз їй наша робота важить більше за життя.
Ірина тицьнула пальцем те місце на папері, де потрібен Верхушин автограф, і подала ручку. Професор спробував розписатися, але ручка ковзала по паперу, мов по склу.
— Що ви мені даєте, Ярисю, вона ж не пише!
— Бо ви не тим кінцем тримаєте. Оберніть кулькою вниз.
Верхуша ніяково всміхнувся, розписався.
— От вам і геронтологія. Голова ще варить, аби не провали пам’яті, а очі, вуха… Ехе-хе-хе-хе… Запросіть світилку, я сам вручу їй заяву. Ви, Ярисю, не брали моєї лупи? І куди вона поділася? Скоро йти на вчену раду, а без цього ока просто біда.
— Знайдеться, — впевнено сказала Іванова, відходячи до вікна. — Он вона, до речі, біля кактуса лежить. — 3 цими словами жінка вийняла з кишені запасну лупу. Вона накупила їх з десяток і завжди носила з собою — і в торбинці, і в кишенях, бо Верхуша їх часто губив і, не знайшовши, скисав на цілий день.
— От спасибі. То ви покличте світилку.
Світилками професор уже років з десять називає усіх своїх співробітниць, окрім двох-трьох, з якими часто спілкується. На лекціях, які тепер читає лише двічі на тиждень, усіх величає колегами або юними друзями. До цього він вдається, аби не напружувати пам’ять і не пригадувати імен своїх співрозмовниць.
— А прошу, прошу, заходьте, світилко, сідайте. Ось заява. Кафедра задоволена вашою роботою. То як ви у нас опинилися? А взагалі це не суттєво, важливо, що ви обрали правильну школу. — Верхуша зараз мав сказати світилці, що їй просто-таки пощастило, бо сідало завжди прикрашає курочку, хай вона буде, образно кажучи, і ряба! Хай вона знесе і золоте яєчко! Але хоч як би вона кудкудакала, ніхто не гляне на неї, якщо про її сідало нічого не чув раніше. Він обов’язково мав це сказати юній колезі, але раптом його пойняла цікавість і витіснила навіть ритуальне восхваляння «досягнень нашої школи», — йому нестерпно захотілося дізнатись, які ж ідеї визрівають в отій красивій, хоч з трохи й різкувато окресленими рисами, немов на картинах Рокуелла Кента, голівці. І він запитав у дівчини: