— Наші успіхи, — декламує Віталій, — не були б такими відчутними, якби вчені не винайшли атомний годинник, що помиляється лише на одну трильйонну частку секунди.
— Шо-шо?
— На трильйонну, професоре. Квант світла за цей час пролітає відстань в одну третину міліметра.
Віталій зупинився, ніяково позираючи на викладача, — йому й справді було незручно, що той не знає таких істин. Проте від критики вчителя утримувався, пам’ятаючи настанови Психолога і його кілька разів повторювану притчу-повчання: «Відомо, що одна темпераментна володарка гірської країни знищувала своїх коханців. А чому? Щоб не було свідків її далеко не царської поведінки, — певне, у тієї жінки були збочення етичного плану. Та про це ми можемо лише здогадуватися… І тобі раджу не помічати, коли хтось чхає чи спотикається. Ти станеш великим металургом — у мене немає щодо цього сумніву, — так пам’ятай, що навіть Надфіль недолюблює Рашпіля. І не тому, що має дрібні зуби, а тому, що Рашпіль бачив, як ці зубки ламалися об пересічну крицю».
— То що ви хочете? — втомлено запитав професор, впевнившись, що хлопець даремно в лікарні часу не гаяв.
Напередодні екзамену Швидкому подзвонив Верхуша, попереджав, щоб складних запитань Віталію не задавали. «Він у нас штучний, колего. Це тріумф моєї школи, — тріщало в навушнику, немов на мідній блясі виконували портрет морського вовка з люлькою. — Ми вас, колего, не інформували, бо ви нездужали. Але тепер я можу вам сказати, що мої баби його виростили, як бог Єву». — «Бідні женщини! Тож-то на які хитрощі йдуть. Ви розбавте, Климе Гнатовичу, кафедру мужиками. Усе й нормалізується, — порадив Швидкий, а затим поцікавився: — Що це за нього всі просять? Навіть один Юрист клопотався. Ніби я не знаю того Вола, як карбованця, — він не одному викладачеві сала за шкіру залив». — «Помиляєтесь, колего, — запевнив Верхуша. — 3 цим парубком ви ще не зустрічалися. Хоч ваша кафедра теж нам допомагала його вирощувати — якісь чорні трубочки ми у вас робили, ротори на моторах ви нам балансували. А тепер хочете цьому штучному хлопцеві психіку розстроїти? Я вас прошу, колего, бути обережним. Я сподіваюся»… — У навушнику запищало жалібно й часто, ніби плакало поранене зайченя.
— То що ви хочете? — повторив запитання екзаменатор.
«Якщо він штучний, як усі в один голос запевняють, якщо він робот, — міркував Швидкий, — то це питання зіб’є його з пантелику, бо на нього існує безліч відповідей і без людської інтуїції правильної відповіді на даси».
— Я хочу, професоре, щоб світло і надалі пронизувало макове зерня за трильйонну частку секунди.
Відповідь насторожила екзаменатора. Він повертів у руках заяложену стару заліковку, перегорнув її листочки, на яких рясніли тільки трійки, знайшов і свої старі підписи, що розтяглися на дві п’ятирічки.
— Похвально, похвально, — роздумливо сказав Олег Іванович, — відповідь гідна справжнього інженера. А то кого не запитаю про бажання, то тільки й чую: «мені б четвірочку», «трієчку» або «стипендію». Ви ж мислите фізичними категоріями, — сказав, а сам подумав: «Щось і справді ненормальний, коли так вболіває за сталість світлової швидкості та незмінність таблиці множення».
— Я теж хочу ліквідувати свої заборгованості, професоре, так що не хваліть, — почав розвіювати версію штучності свого походження Віталик. — Поки мене по лікарнях зшивали, їх до біса набралося. Через провал у пам’яті й перерву у навчанні вимагають усе заново складати. Так що я теж хочу четвірочку… — Віталій похнюпився, сором’язливо зіщулився, наскільки це дозволяла статура гирьовика. Та знічення його було швидкоплинним. Ось на обличчі змигнула усмішка, хлопець випростався і почав виписувати на дошці триповерхові формули, коментуючи їх словами: — Я за те, щоб формула сірчаної кислоти не змінювалася. Мені прикро усвідомлювати, що Земля не є більше еталоном часу. І я не хочу, щоб світло рухалося швидше або повільніше. А то що ж це виходить? Позавчора мені дали одну програму для складання «хвостів», а сьогодні методистка сказала, що відбулася реформа і треба складати за новою.
«Нормальний хлопець, нормальний, — заспокоївся Олег Іванович. — Просто Верхуша на старість здитинів, і заслуги хірурга Пильнюка собі приписує. Ох, не дожити б мені до його віку… А я проти застою і заскорузлості, хлопче, — нехай швидкість світла міняється, а то скаже якийсь авторитет константу, не подумавши, а всі підтакують. Ні. Нехай все міняється згідно з діалектикою. А щодо лавчальних планів і програм — тут ти маєш слушність: вони повинні бути стабільними, як класична музика…»