— Ми не міняємо, дитино, нам жива копійка потрібна, — лагідно відповіла вона. — Якби ти приїхав до мене додому, то я даром нарвала б… Спробуй он у того, — стара показала на довгий стіл, завалений віниками, — може візьме твій товар.
У Мусієвих планах віники не проглядали. Але що робити — таких квітів, як у цієї бабуні, Галя не вирощує, та й боязко з важким портфелем їхати додому, аби випросити в куми подібних. Подібних та не таких… Ну й день сьогодні видався…
— Спеціаліст світового масштабу! Два рублі штука! Налітайте, молодички-и-и! — кричав гладіатор у вельветовому зім’ятому піджаці.
Мусій штовхнув кустаря в спину.
— Поміняємось? — прошепотів змовницьки, показуючи очима у розстебнутий портфель.
— А білої немає? По чотири двадцять… — Чоловік виявився кмітливим.
— Ні, — замотав головою Мусій.
— Звиняй, компоту не п’ю, — мовив стиха кустар і щосили заволав: — Спеціаліст світового масштабу! Налітай, молодички-и!
— За п’ятірку віддам! Я за нього…
— Даром не візьму. Відійди.
— Та подивись на медалі! Ти що, не петраєш?
— Мене від таких у Ригу тягне. А там віники не в ціні. Відійди! Спеціаліст світового масштабу! Налітай, молодички-и-и! Якщо хочеш, можу віник за нього дати.
«А що? Можна й віники занести!» — вирішує Мусій, пригадавши, якими цурпалками дівчата метуть лабораторію.
— Три…
— Один… Налітай, молодички-и-и!
— Три…
— Пшов вон!.. Молодички-и-и! І-е-ех! Наліта-а-а-й!
Ну що робити? Смаками не зійшлися. Мусій сумно подивився на столи-клумби. Аж звідти стара махає: підійди, мовляв.
— Не вийшло? І в мене сьогодні пісний день. Бери задаром — все одно пов’януть, — подала Мусієві саме того букета, на якого він оком накинув.
— Та що ви, матінко! Помінятися можу, а взяти…
— Це тобі від нас, — кивнула на двох бабунь, що поспиралися на прилавок, немов на паркан, і зацікавлено дивилися на Мусія. — Ми тут погомоніли. Вперше бачимо такого чоловіка… Бери, не соромся. — Подружки із зморшкуватими щоками кивали головами, підтакуючи, поки стара передавала розгубленому Мусієві квіти. — Не треба нам твого вина. Воно ще тобі знадобиться. Хай щастить…
У Мусія затремтіли повіки, смикнулася щока. І солоні, як і в дитинстві, сльози, покотилися йому з очей…
— Молодички! Молодички-и-и!..дичк-и-и!.. — відлунювало за спиною.
— Лікувати людей, повертати їх до життя — це прекрасно, Климе Гнатовичу, — декламував головбух. — Я тому й свого хлопця віддав до вас у науку, що вірю в неї, а завдяки Іринчиному чародійству впевнився, що наука — головна героїня, що вона архісильна. Але ж зрозумійте — не одні ви ж в мене! Так далі не можна! Кібернетики теж роздирають бюджет на шматки, запевняючи, що своїми автоматами ліквідують дефіцит робочої сили. Їхній декан он лак на моєму столі пошкодив. — Бухгалтер відсунув папери і погладив тріщинки, що променями розходилися від найшпаркішого місця суперечки. — Осюди він ковінькою тицьнув. Ще й погрожував… за. зрив державної теми… А я так розумію, Іринко: ви ідею висунули, захистили її, носа колегам утерли — тепер нехай потужніші організації розкошелюються. Нема для вас і копійки. Робіть договірні теми — там грошей навалом.
— З ким це? — піднялася Іванова і Верхушу за рукав потягла.
Та старий лише відмахнувся.
— З радгоспами. Бичків вирощуйте. Звідки мені знати, Іринко, що вам робити? Не чекати ж роками трагічного збігу обставин. Я своєї руки вам не дам — бо чим тоді розписуватимусь? І чи так уже треба вам розробляти цю тему? Так і зло захоче себе увічнити…
— Люди не дозволять, юначе. Наука мусить добру служити. За пораду спасибі. Ми з Ярисею вже й собаками займались, ви ж пам’ятаєте. Епізод з Віталиком як вихід у космос. Треба й роздивитися, обачно ступнути, але зупинитись уже не вдасться.
Верхуша заскрипів стільцем, потім коліньми.
— Я, юначе, у вищі інстанції піду, а напризволяще цієї справи не кину.
Узявши Іванову під руку, Клим Гнатович подріботів з бухгалтерського кабінету. Від дверей озирнувся.
— Тут вам не те, що лак, юначе, дошки тріщатимуть.
Бухгалтер знизав плечима і заглибився у фінансовий звіт.
ПРИЩЕПА
Зоя щойно повернулася з роботи. Кинула Петрові великий пакунок, обперезаний шпагатом.
— Ліжник. Косівський. Сто шістдесят. Натюр.
Кілька разів енергійно шморгнула носом і, принюхуючись, метнулась на кухню. Щось там грюкнуло, щось заторохтіло — вискочила, немов за нею хорти гнались.