— Що? Відзначився? Кухня обдерта, закопчена, а він одвірки фарбує! Чи в хаті господині немає, що ні з ким і порадитись?
Яремака мовчки лежав на індійському килимі посеред кімнати. Увесь бібліотечний день вгатив він сьогодні в те фарбування. Експериментаторам дозволяється в одній з клітинок особистого розкладу писати «бібліотека». Мис литься, що цього дня він піде в патентний фонд або в читальний зал «акедемки», погортає бюлетень БІНТІ чи рефератизний журнал «Металлургия». Сьогоднішня «бібліотека» пожертвувана оновленню та підфарбуванню кухонних шафочок і шухлядок.
Зою дратував запах ацетону. Звичайно, вона могла б і не зважати на нього, якби Петро розв’язав пакунок і подивився, яку ковдру вона роздобула. Та чоловік незрушно лежав на індійському килимі, розкинувши ноги в обляпаних білою фарбою чоботях.
— Хоча б десантну взувачку зняв. Думаєш, мені все з неба падає, — натякнула на те, що «десантні» теж вона роздобула. — Ну кого ти з себе корчиш? Чи ке можна було щось стареньке натягти на ноги? Ти роззуєшся нарешті, аристократ?
Петро байдуже глянув на дружину, в’яло сів, підібгавши під себе ноги.
Зоя розв’язала пакунок, витягла волохату ковдру, сіру в білих ромбах, товсту і м’якеньку.
— Із справжньої вовни. Мейд ін Карпати. Правда ж, гарненька?
— Міль, яку ти розвела, скаже, чи хороша ця річ, — пробував жартувати Петро. — Таки не вкрали?
Петро знав ще в суботу, що Зоя купила ліжник і залишила його в себе на роботі до понеділка. Тоді він зловтішно пророкував, що за вихідний придбання «корова язиком злиже».
— То ви одне в одного ідеї крадете та переписуєте. А ми — робочий клас, — гордо заявила Зоя. Вона любила наголошувати на своїй приналежності до іншого, ніж у Петра, світу. — І ми не розкисаємо, як дехто. Неясно тільки, за чим тужиш, чи не за тюрмою, бува?
Петро зло глянув на дружину, рвучко підвівся.
— Чого я б ото козирився? Як така героїчна та хоробра, то чого ж із своїм лихом ховаєшся? Я вже давно знаю, що ти по лікарях ходиш і чому ходиш, знаю. І вирок професора читав — не буде в тебе власних дітей. От що. І нічого мені тюрмою дорікати.
Проголосивши ці вбивчі слова, Петро відчув, як нудота штурмує горло, темніє в очах, а вуха немов хто заткнув заглушками. Постояв хвилину-дві, зіпершись об гіпсову голову святої Магдалини. Полегшало. Стало прояснюватись. Зоя мовчки, похнюпившись, сиділа на новому ліжку. Вмостився навпроти, картаючи себе за нестриманість, ладен вирвати свій нікчемний язик.
— А як ти про це довідався? Я ж усіх просила не… — Зоя деякий час грішила на етильований бензин, та згодом вияснилося, що не в ньому суть. Ходила по знахарках, кланялась дипломованим гінекологічним світилам. Та все марно. І, як сказав їй недавно один професор, пора зозулю шукати.
— Одному здалося, що не в тобі причина, — тупо різав Петро дружину, усвідомлюючи, що вже пізно ножа гострити.
— Я ще надіялась… Я сподівалася… А потім відклала розмову. Ти не винен. Ні переді мною, ні перед людьми. І вільний. Ти ще матимеш синів. А я не пропаду. Поки не винайдуть автоматичного шофера, робота буде… Пробач, що змарнувала твої сильні роки. Ліжник цей дарую на пам’ять, щоб нова жінка не казала, що голим-босим ти їй дістався.
У повільній, розсудливій Зоїній мові Петро не впізнавав жодної нотки. Може, це й не Зоя в’яне перед ним соняшником?
— Тільки сюди її не приводь — бачити не хочу. Добре, що у нас дві кімнати: розміняємось. Картини поділимо. Ти мені залишиш оцю мадонну? Не будемо ж ми судитись?
Ні, таки Зоя це. Розважливості їй вистачило не надовго, і ось уже звучить знайома скоромовка, перераховуються речі, їхня ціна й біографія. Очі в дружини підсохли, в них розквітли пекельні троянди азартного відвідувача комісійки. Петро не зупиняв, чекав, поки вщухне злива слів. Мовчати було легко, бо Зоя сама планувала його майбутню долю, відповідала замість нього на свої ж запитання. Нехай виговориться, думав він, слова у неї ллються замість сліз. Уся стресова енергія найчастіше в неї переходить у жестикуляцію і звук. А якщо зупинити слова, почне переставляти меблі. То нехай уже краще говорить.
— Ти не слухаєш мене. Питаю, для кого все це добувалося? І в чому тепер полягатиме смисл мого життя? Моє існування для чого? Ну, картини я завжди продам. А куди подіну «Рьоніша»? Може, ти забереш? Дітей же доведеться вчити…
Піаніно фірми «Рьоніш» теж було куплене на всяк випадок — не могла Зоя пройти повз цей дефіцитний товар. І хоч «музика» загородила половину стіни, чарівними звуками кімната не наповнювалась жодного разу.