Петро не раз уже й сам думав про розлучення. Зважував варіанти самотніх вечорів. Жоден не підходив. Із Зоєю воно тоскно, як на похмілля, і неспокійно, мов на ярмарку. Але ж і затишно буває, тепло, ситно. Головний інженер заводу Чумак якось сказав, що у Петра потужна і розкішна дружина. І навіть «родич космонавта» одного разу дзвонив опівночі, вітав Зою з днем народження, п’яним голосом перепрошував, що не може особисто поцілувати їй руку, співчував, що біля неї немає справжнього круторогого, на що Зоя відповідала дзвінким вібратто. І, напевне, подобався Зої «родич космонавта», бо на побачення до нього ходила, А щоб не так совісно було, ще й рідного чоловіка із собою водила.
Дуже довго причепурювала тоді Петра та все повчала, як серед людей знатного роду триматися. Для чого водила? Може, просто хотіла собі ціну набити.
Щось не склеїлося в них із Зоєю, бо Жульєн більше не дзвонив, та ревнощі у Петра все ж таки викликав. Після того побачення не раз чула від чоловіка фразу: «А Жульєн цвяхи лобом забиває і зубами витягує!» Може, вона й домагалася цих ревнощів? Важко вгадати — Зоя тільки видається простачкою. Якби їй вищу освіту, то могла…
Ні, розлучатися з нею Петро не буде. Але що робити на старість, чим скрасити безвнучатну пенсію? Можна бджоли розводити. Але для кого мед? І як це він, Петро, не залишить нащадка?
— Ти знову у свою фізику вгруз? — Зоя рішуче відсікла Петрову думку, мов перерізала ниточку надувної кульки. — Знов очі в стелю втупив, прямо покарання боже. Дивитися на тебе страшно. Невже не усвідомлюєш своєї трагедії? Мотузяний чоловік! — Зоя могла б ще згадати про Нефертіті, якій теж слабкуватий фараон трапився і якій нараяли ходити в маслиновий гай, — Тихін клявся, що це історичний факт, — та не хотілося в такі далекі віки відходити, сказала: — Мені знахарку нараяли. Поїду до неї. Все зроблю, що скаже…
Перечити Зої — що на стіну дертися. Тому Петро почав здалеку:
— Ти знаєш, як прищеплюють яблуні?
— Ну?
— До стовбура дички прирощують вічко з сортового дерева.
— А можеш без дипломатії?
— Яка дипломатія? Науковий факт: у породистої корови беруть яйцеклітину і прищеплюють звичайній Лисці чи Рябусі. І ось звичайна Лиска чи Рябуха приводить цінне породисте теля.
— Куди ти хилиш? Хочеш, щоб я стала підщепою? Щоб зі мною експериментували, а потім свої дисертації захищали? Ну нічого святого! Що машина, що жінка, що корова — тобі все одно. — Це вже була буденна Зоїна інтонація, Петро навіть угадував, де вона підніметься до найвищих нот, а де піде на спад, можна було не зважати на зміст слів, а просто слухати, як ораторію, дарма що партитура не завжди була йому знайома. — А за породисту кого вибереш? В кого щепу братимеш? Не в Миколиної Ольги часом? От безсоромність! А ще мене перекупкою називав! А може, прищеплене мені Ольжине дитя не визнає мене за матір? А якщо при цих перещепах йому ніжку травмують?
— Яка ніжка на перших днях розвитку? — пхикнув Петро. — І телята ж народжуються з хвостом і білими латками на боках.
— А як дитя не сповна розуму буде?
— Телята ж нормальні.
— Ні-і-і! На такий ризик я не піду.
— А ніхто тобі й не пропонує. У нас на людях не експериментують.
Зоя спантеличено й водночас осудливо подивилася на Петра:
— То навіщо морочиш мені голову?
— Наукова новинка. Цікаво…
— Ну добре, — починалися інші акорди. — Припустимо, все вдалося. І нехай клітина Ольжина, та виношу дитя я — отже, буду матір’ю. А ким будеш ти? А Ольжин Микола?
— Ну… Можна уявити ситуацію з Ольгою, в якій я буду батьком… — нерішуче почав Петро і не втримав посмішки, «уявляючи ситуацію».
— Так би одразу й казав. Без артпідготовки. Павич! А Микола тобі хребці не повисмикує? У тебе й так анкета — приклад, як не слід. Ні-і! Мене не обдуриш. Розлучимось — тоді роби, що хочеш. Мені тільки безчестя бракує! Здалеку почав. Прямо сад яблуневий заклав, обкурювати уже зібрався, щоб у диму цвіт зберегти. Думав, очі мої закіптюжити? І все з благородним наміром. Ану бери!
З цими словами Зоя ухопилася за ніжки канапи і стала тягти на середину кімнати. Петро слухняно допомагав. На вивільнене місце поставили сервант. Пересунули тумбу з телевізором у куток. Зоя переможно оглянула оновлену квартиру і, важко дихаючи, понесла до ванної втому робочого дня.
Поки Зоя купалася, Петро сумно спостерігав, як на екрані телевізора хилитались дітки з тоненькими ручками й опухлими животиками, розгойдувалися вітром гірські маки, дитячі голівки, і здавалося, голодні очі били, немов вічові дзвони, на сполох — ішла передача про афганський кишлак у горах, куди ненароком нагодилися «воїни ісламу» і винищили всіх дорослих в ім’я аллаха.