— То що ви у нас робите?
— Кров грію.
Верхуша сором’язливо закліпав очима. Хоч постать світилки й оповивалася туманом, контури її окреслені досить чітко, і навіть Верхуші було ясно, що така може кров гріти. Але розмова виходила незвичною, далекою від академічних проблем, як день нинішній від днів його молодості. Продовжувати її в запропонованому руслі було якось лячно, але й звертати не хотілося. Пригадав легенди про те, як у давнину старіючого царя оточували дівчатами, вірячи що це уповільнить його згасання, надасть йому бадьорості. Мабуть-таки, в цьому щось є. Ось мені вже вісімдесят п’ять, а я ще слава богу: керую кафедрою, ректор мене боїться, про пенсію й не заїкається. Сидоровича он у сімдесят вирядили, а я ще при ділі. То нічого, що тіло немов млинець — не бубон же з мене робити. А чому дожив до такого віку? — Верхуша посміхнувся собі тихенько: — Може, тому й дожив, що кафедра бабська, може, вони й випромінюють якусь таку електрику, якісь такі пі-мезони, що продовжують чоловікам молодість. Природа мудра і, певне, подбала про те, щоб ми були максимально активними у своїй діяльності, щоб могли перемагати слабіших суперників. У півнів як? Кафедрою — тьху! — пташиним двором керує найсильніший. Якусь непоясниму, але могутню електрику, якісь приємні пі-мезони вони таки випромінюють. Якби почав хоча б років з десять тому вивчати проблему — уже б вирішив, визначив, дослідив. Уже плавав би у басейні. На плавках ремінець з якорем, на шиї ланцюжок з лезом. Скільки Верхуші років? Сорок п’ять! А за паспортом? Півня не за паспортом купують, а в зуби дивляться. У півня зубів немає? Так будуть! Генна інженерія дозволяє вивести такого півня. Погляньте лише, яка світилка сидить на бар’єрі, ноги в басейн звісивши! Вода кругом ніг її кипить, буруниться. З такою можна і півня зубатого вивестиі Адже Верхуша має в запасі ще сорок п’ять років! Встигне геронтологію зрушити. М’язи його гудуть, кості пружинять, а коліна немов на магнітних підшипниках. Ось Верхуша сходить на вишку, озирає спортивний зал і помічає, як захоплено милуються спортсменки його атлетичним тілом, його ремінцем із бляхою. А та, що ногами кип’ятить воду в басейні, й геть зачарована… Верхуша бере розгін і стрибає, перекручуючи подвійним штопором тіло! Вода бадьорить, збуджує і виштовхує до оплесків…
— То я піду, — обриває хтось професорові думки, — а то кров охолоне.
Верхуша відчуває прикрість від такої нетактовності, однак уголос — ні пари з вуст.
«От зухвале дівчисько! Ніби не знає, що я — керівник кафедри. Пульс колективу забезпечую, від начальства захищаю, наукове ім’я всьому університетові, можна сказати, даю, а воно замість поваги до моєї сивини… воно боїться, що його кров біля мене охолоне! Та зараз я так припечу, що стілець, під вами, дорогенька, горітиме!»
Верхуша стукає пальцями по столу, вони цокають, немов кастаньєти. Цей звук коригує професорові думки: «Припечу словом, — вирішує він. — Словом і вбити можна, не те що розігріти».
Професор дістає окуляри, хукає на них, повагом протирає скельця, надягає, грізно дивиться на дівчину. Верхуша рідко користується окулярами, бо зблизька мало що в них бачить. Назви статей та де розписатись визначає з допомогою лупи, тези лекцій виводить на папері такими літерами, що й неозброєним оком видно. А для відстані окуляри не годяться.
Чорняве дівча, рішуче й ділове, стоїть біля стільця, на який жестом показав Верхуша, і дивиться очікувально і, як здалося професорові, без належної шанобливості.
Він піднявся з крісла, обійшов круг столу і круг відвідувачки. Кремова блуза елегантно облягає ощупненьку постать дівчини. Обходячи з тилу, ковзнув поглядом по її спині. Що за чудасія! У сорок п’ятому, та ще й у п’ятдесятому, на жіночих спинах через кофточки та сукні неодмінно окреслювалися рельєфні два-три ґудзички… А тепер їх не видно. Вперше виявивши цей факт, Верхуша подумав, що то гандж його старечих очей. Невже вони ходять без… Щось не схоже. Зовсім не схоже. Тоді чому ж він не бачить на спині горбочків, під якими ховаються кругленькі і маленькі ґудзички?
Чи то від ходіння, чи від якоїсь електрики, що її випромінювала світилка, Верхуша раптом відчув приплив сил, і пам’ять його стала проясненою, як небо після дощу. Він згадав, що на кафедрі проводяться досліди по вживленню в тіло трубок з різних матеріалів. По цих трубках у відокремлений від тіла орган качають кров.