«Чи варто витрачати колосальні кошти на вирощування штучних дітей, коли ще не навчилися повсюдно берегти від лиха уже народжених? Певне, Зоя відповіла б на це запитання своєю стандартною фразою про вчених, які «від жиру бісяться». Хоча…»
— Давай, веди до своїх мудраків, — смирно мовила вона, вийшовши оновленою з ванни. — Я на все згодна, хоч і пополам нехай розпилюють… Чому мовчиш?
А що він міг сказати? Розповідати про корів йому більше не хотілося. Язик не повертався. А про подібні експерименти в медицині не чув. Зрідка філософи обговорюють психологічний аспект задачі, та до певної згоди ще не дійшли — надто складна проблема і з етичних міркувань, і з позицій гуманності…
— Я розвідаю. У Миколи договірна тема з радгоспом. Бичаче насіння азотом заморожує. 180 градусів холоду. Лазером розігріває. Вже й телята стрибають — кучеряві такі, задерикуваті.
— Ні-ні, — замахала Зоя. Не хотіла вона, щоб про її горе знав Микола — перша симпатія.
— Та він у цій темі ас. З ветеринарами працює.
— Я не хочу, щоб знайомі… Не розповідай… Я й тобі не хотіла говорити. Не лише через страх…
— Ти й справді на все згодна? Зоя кивнула.
— І навіть, щоб ми з Ольгою «вічко» тобі готували? — лукаво допитувався Петро.
Та Зоя вдала, що не почула.
— Фу! Півсправи зроблено. Тепер лише Ольгу вмовити, — грайливо і ласкаво розпушував волосся дружині.
Зоя утримувалася від коментарів. Їй було не до жартів — вона відчувала, як свербить їй ізсередини череп, ніби повзає там волохата гусінь.
— Тобі все смішечки. Якби покрутив кермо хоч одну зміну, та погуцало тебе на вибоїнах… Хоча б картоплі був начистив чи в кожушках зварив…
Гусінь перестала повзати. Полегшало. Захотілося їсти. І саме картоплі, і саме в кожушках. Зоя стала на кухні у свою вечірню зміну.
Цього вечора не підносила вона емансипацію до кубічного ступеня. Старі думки, оновлені науковою інформацією, будили свіжі надії. Хто його знає… Може, мудраки і в святая святих уже ворота зламали? А може, то все реклама або спекуляція на довір’ї таких овечок, як вона?..
Такий хід думок свідчив про Зоїну розгубленість. Бо раніше, вислухавши Петра, вона б із викликом його запитала: «Що там лисі ще вигадують? Ти дивись, пластмаса в роті, однією ногою вже в ямі, а про скоромне думають. Ти вважаєш, Петрусю, що вони про людство дбають? Для власної слави то! І щоб хоч так продовжити собі втіху».
Ще й не такі зміни в Зоїному характері можуть статися — біда і вовкові прищепить заячу вдачу…
МОНОРЕЙКА
— Проживу якось і без дислокацій, — буркнув Віталик і лівою рукою, на якій синіло татуювання «Аве Марія», схопив блискучі кліщі.
«Знову принесло цього наставника», — сердився хлопець, виймаючи з вогнедишної печі металевого буханця. Товста нога механічного молота одразу ж заходилася топтати буханця, стверджуючи Віталикові слова гучним «так-так-так…».
Продовжувати розмову було неможливо. Психолог терпляче і, здавалося, зовсім спокійно чекав, поки закінчиться татакання, від якого лихоманило бетонні стіни. Подивився вслід дівчині-обліковцю, яка саме було проходила повз них із записничком в руках, та, злякавшись громовиці, на мить зупинилась, закліпала в такт ударам очима, зіщулилась і, зблискуючи коліньми, пострибала геть. «Необстріляна вчорашня школярка», — скоряючись професійній звичці, зробив логічний висновок Психолог.
Про дислокації він чув, проте зовсім не уявляє, що воно таке. І, хвала творцеві, благополучно здравствує без них. Так що й Віталик проживе — то правда. Але ж у металознавстві, де намічали Віталикові стежку, щоб переконатися в можливостях штучного — нештучного інтелекту, без цих дислокацій важкувато просуватися.
— А навіщо мені ваша скеля? Може, з мене досить оцієї окалини? — показав Віталик кочергою на іскри, що хортами вискакували з-під молота.
Психолог уже давно кинув би опікунство над цим здорованем, але ж скільки ще нерозв’язаних проблем! От чому він орудує лівою з витатуюваним «Аве Марія»? Адже раніше… до зростання-переростання… він вправно тримав келиха правицею і контрольні роботи в школі саме нею списував. Якщо є щось таке — не вживатимемо старого терміна «душа», а скажемо по-новому — «гени», що переносять дух доброти і трудолюбства від батька до сина, то Віталик повинен працювати правою, а він орудує лівою…
— Мене шанують тут за те, що вмію і свій і чужий задум виконати з точністю до мікрона. — Віталик посунув металевого плескача у піч. — А спробуй не так ударити чи не так розігріти — і місячна робота всієї лабораторії може полетіти… ясно куди. Найскладніші замовлення Яремака тільки мені довіряє. Людям радість, мені втіха. То навіщо ловити журавля на вечірньому факультеті?