— Як же так, Вітю… — Психолог намагався настроїти співбесідника на логічне мислення, — як же так… Технічний прогрес неможливий, якщо всі куватимуть… До того ж у тебе такі здібності, а ти без диплома…
— Хе-е! — невідомо кому адресував Віталик своє презирство — прогресові чи диплому. — Недавно ітеерівці екзамен складали. Так, вірите, половина з них не могла сталі від простого заліза відрізнити. А є в нас начальник один, так просив хлопців попригвинчувати йому шпінгалети, бо холодно в новій квартирі. Я так думаю, що тому начальнику диплом заважає: тільки хоче чоловік взяти терпуг чи обценьки, а палітурки йому стук-стук: «Ти ж інженер! Хіба це твоє діло?» — і падає інструмент з рук, і вже сталі від заліза не відрізнить. От вам і прогрес.
— Ну, Вітю, ти ж знаєш, що у великій отарі не без паршивої вівці.
— Одійдіть трохи, бо через вас ще перегрію. — Лівою рукою Віталик заграв на пультових кнопках молота, для чого йому довелося стати до нього боком, адже сконструйований молот не для шульги.
Вихопивши з печі розжарений плескач, Віталик застукотів по ньому ручним молотком, перетворюючи на вузлуватий корінь. Та через якусь хвилину Психолог уже виразно побачив на ковадлі гілку з двома каштановими листками.
Тим часом Віталик узяв із шафки викуваний раніше каштановий бутон, розігрів його разом із гілкою і кількома ударами скріпив їх навічно.
— Блоху підковуєш в обідню перерву, — ущипливо мовив Психолог, не в змозі, однак, відірвати погляду від казкового витвору. — Ліва робота лівші…
— Це не халтура, — спокійно відповів Віталик, — ще ось прироблю до гілки курча — і готово…
— Що-що?
— Курча. Верхуша ніколи не шарпав мене, як автомат із газованою водою. Він вірив у чудеса… Він заповідав… У його честь зроблю… — Віталик провів рукавом по обличчю, вимазавшись чи то мазутом, чи окалиною. — 3 чотирма ніжками. А наука без мене обійдеться. Ціну їй я знаю, але кожному своє.
— У тебе ж здібності які, — не здавався Психолог, — ти ж фізичний довідник напам’ять вивчав.
— А я й тепер на пам’ять не скаржусь. Хоч і телефонний можу вивчити. Тільки смаку до сухих цифр не маю. Я і в технологічний не хотів, дядько мене туди втокмачив, ну а вдруге — то вже ви мої стрілки переводили. Але їхати по ваших рейках не хочу. Навіть із вдячності за те, що разом з оцим, — показав на «Аве Марія», — воскресили бажання на рашпілі вузлики в’язати.
Віталик виважив у руці гілку, змахнув нею, наче віялом, знов виважив.
— Ні, замала для Верхуші. Йому треба гібрид лавра з терном, а ще краще — лавровишню. І жовтогарячого чотириногого півня викую. Даремне ви з старого глузували.
— Я?..
— Не ви, так інші.
НОЇВ КОВЧЕГ
Старий динамік епохи розквіту на землі вокально-інструментальних ансамблів захрипів з-під стелі, вихлюпнув тривожні слова і покотив їх кураєм уздовж підземного коридора. Марія зрозуміла, що її запрошують… що їй пропонують… що їй наказують негайно зайти в блок відтворення службового персоналу. І поки вона поспішала туди, динамік шипів і кашляв, скликаючи вільних від чергування спеціалістів. Певно, щось скоїлося, раз увімкнули таку розваль. Марія намагалася бігти, однак помітного прискорення це не давало, наче бігла вона супроти руху ескалатора.
Довкола столу, що стояв посеред родильної зали і завжди був стерильним, юрмилися злякані жінки.
— Що тут у вас? — Марія намагалася протовпитися, але це їй не вдавалося, бо кожна служителька часу теж хотіла розштовхати інших, щоб поглянути на стіл.
— Та що тут стряслося?! — хрипко вигукнула Марія, і, почувши цей простуджений голос, служительки вмить розступилися.
Марія підійшла до столу: на простирадлі лежало мокреньке червоненьке дитя із скрюченими ніжками і ручками; озирнулася, запитально подивилася на жінок, не розуміючи, чому їхні обличчя перекошені від жаху.
— Що за ґвалт? Де старша акушерка?
Від гурту відділилась тінь у білому халаті й масці, невпевненою ходою наблизилася до Марії.
— Хлопчик… — ледь почулося з-під маски.
Акушерка нервово зав’язувала вузлики на своєму поясі і за кожним вузликом збентежено зітхала.
Марія тепер і сама бачила, що на столі лежав хлопчик. Куди ж лікарка дивилася? Перед вживленням ембріона вона за спеціальним тестом мусила перевірити, до якої статі він належить. Ну і що тепер робити з дитям? Немає батька, який би, дізнавшись про народження сина, стрибав на радощах, потрясав гори величальними одами, гнув труби, поклавши їх собі на шию, а звикнувши до щастя, гордо возив колясочку і складав колискові. Немає хлоп’яті в підземеллі жодного товариша ні по роботі, ні по кулачних боях, ні по футбольних іграх. І довго ще не буде. Бо живуть тут лише служительки часу, багато з яких тут і народжені, і гадки не мають, що до епохи крилатих ракет людство ділилося на сильну й слабку половину. Тому й сприймають появу хлопчики, як родову патологію. Лише переляк акушерки усвідомлений — вона розуміє, що в блоці відтворення службового персоналу трапилася виробнича помилка, що хлоп’я доведеться…