О, а хто ж це йде? Ми впевнені, що в підземеллі немає чоловіків, а це ж справжнісінький мужик.
— Звідки ти, Олексо? — вигукнула здивована Марія, признавши в примарі Гетьманчука. Зрухнулася, а відірвати ноги від гарячої підлоги не може. (Чому раптом так розігрілась долівка?) — Хіба ти не з усіма там? — показала вона пальцем у стелю.
Блідий, але чомусь набагато молодший за Марію, Гетьманчук тримає у правиці морквинку за жовтий корінець і апетитно жує бадилля. Ритмічно, немов хронометр, клацають жіночого фасону його дерев’яні стукалки, взуті на босу ногу. Колись Марія такі носила. Олекса дістає з кишені плоску пляшку з нашатирним спиртом, сам нюхає і Марії пропонує. Вона відхиляється, мотає головою, та Олекса не відстає.
— Це ж перший засіб, Марійко! Ніякого кальвадосу тепер не роздобудеш, а нашатирю навалом. Ось.
— Як ти тут опинився? — наступає Марія.
— А я… — Гетьманчук поманив пальцем у напівтемний коридор, відчинив двері з написом «Джерсійська порода». — А я, — продовжив, коли Марія зайшла до коморки, — моркву вирощував. Джерсійська порода пішла на добриво. Ось… Режим економії.
— Як ти смів?
— А так. Тут хоч би людей урятувати.
Олекса висмикнув із грядки морквину і обмахнув її зеленою косою Маріїне обличчя. Морква теж пахла нашатирним спиртом.
— Це тобі, Марійко, останній букет. А я за всіма іду. Чуєш? — показав на стіну. — Чуєш? Хтось нору до нас риє. Не чуєш?.. Хтось добирається… А я не встиг з усіма… Так швидко все скоїлося. Потім пізно вже було з нори вилазити… — Олексій очманіло закрутив головою і знову почав жувати гичку. — То хтось хоче викрасти наші лелечині дарунки. Зла сила хоче оволодіти майбутнім, на яке ви чатуєте. Ось.
Марія злякано озирнулася, збагнувши, що Гетьманчук божевільний. Зараз він тут усе знищить — треба б сигналізацію небезпеки увімкнути. Раптом шматок стіни, на яку показував Олекса, відвалився, і з проломини випало кайло, а вслід за ним з’явилася Пильнюкова голова.
— Я до вас для продовження роду! — урочисто заявив Тихін Русланович замість привітання. — Цивілізацію відродити не так просто, тут без глибоких знань і мого досвіду не обійтися. А в мене гени живучі. Я до вас через усі тунелі пішки. Чи, може, ви не раді?
Марія і Гетьманчук сторопіли від несподіванки. А Тихін уже панував над становищем:
— Не з руки треба було починати відродження людини. Ви думали, що, вклавши знаряддя праці до шуйці чи десниці свого гомункула, возвеличите нове тіло й підтвердите віковічну святість труда? Чорта з два. Ти знаєш, Марійко, що там творилося? — тицьнув пальцем у вологу стелю, з якої сіялося голубувате світло. — Я встиг лише помітити вашого Віталика і скомандував йому: «Вперед!» — і він, не роздумуючи, в саме пекло… А я ось живий, бо в мене основне не руки, а голова. Хе-хе! А може, язик. Вам, Марійко, з язика…