Докінчити фразу Тихін не встиг — у проломі стіни з’явився Віталик — подряпаний, пошарпаний, злий, як парова праска. Таким його бачила Марія хіба що в студентські роки, коли, бувало, у суперечці з товаришами він не знаходив більше словесних аргументів і переходив на кулаки.
— О! Наш герой! Слава переможцям! — Тихонова розгубленість тривала щонайбільше хвилину, і ось він уже знову на коні, він мислить і оцінює, він воздає хвалу науці. — Марійко, ви, певне, й самі не знали, якої сили відкриття зробили з Івановою. Регенеруючи тіло цього бевзя, ви надали його клітинам виняткової стійкості до радіації. Я здогадувався про це і, щоб підтвердити його здатність до самооновлення, скомандував: «Уперед!» — бо ніхто з вас на такий експеримент не наважився б. Наголошую: не наважився б.
Тим часом Віталик, вийнявши з проломини ще кілька цеглинок, опинився в залі, й присутні помітили в його руках якусь чудернацьку гвинтівку.
— Тільки моя лушня й уціліла, — глухо мовив Віталик, чвиркнув крізь зуби на морквяну грядку і поставив свою диво-зброю у кутку. — Зараз ми з тобою піднімемося нагору, побесідуємо, — пообіцяв він Пильнюку, та здійснити цей намір не встиг. Тихін, немов кішка, стрибнув у куток, схопив гвинтівку, клацнув затвором:
— Не підходь! Рішу! — просичав.
— Не грайся… То двостволка. — Віталик шарпонув гвинтівку. Пролунав постріл. Та впав не Віталик, а Тихін.
— Я ж казав, я ж попереджав, що це двостволка… Я не хотів. Я не думав, що він… — На Марійку дивилися очі колишнього студента-дублера, шнуркуватого гирьовика. Але в погляді цьому — суворість і глибока печаль. — Я такого набачився там! — сповідався він Марії. — А коли помітив вцілілого плуга, мені раптом спало на думку викувати зброю — дарунок паліям. Я другий ствол, повернутий у протилежний бік, вмонтував у приклад. Хто перший натисне курок, в того й заряд влучить… Якби всю зброю отак переробити, може б, і воєн ніколи не було. Я ж попереджав Тихона, що це двостволка…
Віталик вирвав з грядки морквину, відкрутив гичку. Від різкого запаху аміаку Марії потемніло в очах. А коли стало трохи прояснюватися, вона почула голос Іванової:
— Ти що це, Марійко, помирати надумала? Скільки роботи у нас, а ти з якимось грипом не впораєшся.
Марія мовчки озирала кімнату, поступово впізнаючи окремі предмети. Кволим голосом запитала:
— А хлопчик залишиться жити?
— Який ще хлопчик? Господь з тобою. От клята температура — і досі сорок…
— І все на місці?
— Аякже, люба. Аби лише війни не було… І грип переможемо, і всяку іншу смерть. Тільки ти вже краще помовч, бо знову «нашатирю» дам. А поки що ось, прополощи горло нагідковим відваром — Віталик з села від матері привіз.
Марія натягнула ковдру, повернулася на бік, скрутилась калачиком, і щаслива усмішка торкнула її спраглі вуста.
Вересень
1981 р.
