— Господь з вами, — сказала вона, зачинивши двері лабораторії. — І чого б це я туди лазила? Що я, ненормальна якась?
— І ненормальним не можна. Забороняю, і все. І ваше оте салютування рукою — просто нетактовне. У молодих інколи проявляється така зневага, добродушна, я б сказав, до дідів — то ріжки домальовуєте, то горезвісні записочки в наших калошах нашим дружинам передаєте ось уже два століття підряд. Забуваєте, що й самі від пенсійного віку не застраховані. Чи думали, що я не помічу зосліпу? — запитуючи, Верхуша наблизив своє вухо до Марії, щоб чути усе як слід. Скоса зиркнув на викот блузки — окуляри лише заважали на такій відстані. Ніякої косметики, ніяких парфумів. А в п’ятдесят п’ятому та ще й у шістдесят п’ятому наша промисловість такі одеколони випускала! Як тоді благоухали «Ромашка», «Магнолія», «Кармен»! А тепер ганяються за «Суар-де-Парі», шістдесят карбованців не шкодують на той нашатир, а ти хоч купайся в ньому, хоч у ніс закапуй — ні духу ні нюху. Сама хіромантія.
— Я вам, Климе Гнатовичу, ще нізвідки не салютувала, — сказала ніби жартома, а очі сумні до самого денця. Чи то, може, Верхуші здалося.
— То що, мені привиділося? — повторив він уголос. — Звичайно, зір у мене вже не тої гостроти і пам’ять трохи… Що вдієш? Так чого ви у бокс… шурхнули? Від шуму ховалися?
— Не була я в боксі…
— До речі, що це у вас там так гуде? — Верхуша завжди підкреслював, що біологія має справу з чистими, природними звуками, і неодмінно посилався на спів третіх півнів. Як вони бентежать душу! То від їхнього співу не тільки соловейки, а й сонце прокидається. Де вже оцим молодим знати про третіх півнів, коли тепер он навіть галаганки яйця несуть, так за своє куряче життя ні разу не почувши «кукуріку». А природа ж недарма дві статі придумала. Недарма! — То що то за трактор у лабораторії?
— Та всього потроху, — відповіла сумноока світилка. («Чого б то молодим сумувати?» — промайнуло в професора). — Дещо й понаднормове. В одному апараті кров очищується, в другому, третьому й п’ятому — препарати, що вбивають бактерії, ту всю хімію колотить Ірина Олексіївна. Я за техніку відповідаю: щоб гуло все без упину, щоб труби не ламалися, запобіжники в мозок ставлю…
— У мозок клепки вставляють, коли недостає, — зблиснув пластмасовими Верхуша. — А працюючи у вищому, я б сказав, кафедральному храмі науки, треба формулювати: «наглядаю за процесором». І правильно, і звучить солідно. То чому воно так несамовито гуде?
— Прилади старенькі — підшипники в моторах розхлябані, ротори не збалансовані.
— Ну, вам видніше. Я на цьому не розуміюся. А чому в боксі сиділи?
— То чужа рука вам махала.
— У лабораторії сторонні?
— Та ні, відбита рука. Думали, що збережем її, поки одужає Віталик, може, пришити вдасться, а тепер нема кому пришивати — помер Віта-а-а-лик. — Дівчина схлипнула чи, може, професорові вчулося.
— Хто-хто помер?
— Власник руки, — чітко повторила світилка.
— А рука?
— Живе.
Марії хотілося плакати, тужити, волати, стверджуючи свою приналежність до слабкої статі і пригадувати, як Віталик, збираючись на морську службу, домагався на пам’ять від коханої пасма її розкішного волосся, як під час відпустки боявся вийти на вулицю, аби не стрітись із знайомими, бо могли б почати обніматися-борюкатися, а в нього ж саме на руці поверх шкільного дрібненького татуювання «Таня» загоюється «Аве Марія» крупним шрифтом. А потім… тепле тіло у шкіряному рукаві, упертість, войовнича винахідливість, нелюдські зусилля Іванової і — відродження на м’язистій, знайомій і вже чужій руці тисячоліттями повторюваного гасла.
Зараз особисте горе, наукова зацікавленість, успіх і нещастя змішалися докупи разом із дозаторами, насосами, фільтрами, швейною машинкою для судин, лімфою і штучними розчинами, що мають триповерхові назви. Здавалося, багатоокий перелесник проектував на екран Маріїної душі одночасно кілька гостросюжетних фільмів. Із цієї мішанини несила висмикнути бодай якусь деталь для пояснень. У розпачі й паніці вона була спроможна лише вертіти цей божевільний калейдоскоп, як перелякана мати повертає на всі боки перед лікарем хворе, напівпритомне дитя: а може, вилікує. Якби могла вона розповісти професорові про дві доби, проведені без сну, в гарячковому прагненні дії-дії-дії, про непередавану тугу, коли дізналася про Віталикову смерть, про напівбожевільний страх «втратити» руку, яка ще зовсім недавно обіймала її. Тільки не може ще Марія говорити — вона автомат, що обслуговує автомати, вона машина, запрограмована стежити за справністю машин. Вона деталь отого процесора, що посилає імпульси у м’язи, автоматично додає у кров глюкозу, коли вони слабнуть. Вона жива сирена, що завиє в унісон електричній, якщо м’язи невідворотно в’янутимуть: тоді прокинеться за стіною рятівниця Іванова і прибіжить на сполох… Усе можна б розповісти. Та чи все почує оцей старенький, чи зможе все збагнути… Вона лише потерпала, аби він не надумав будити Іванову та розпитувати, як же тут опинилася рука.