Проте Верхуша і не збирався цього робити. Він тупцяв на місці, і той неусвідомлений рух, певне, знімав його нервове збудження.
«От баби! Ідею в мене, м’яко кажучи, позичили. Не встиг подумати, а вони вже й апаратуру створили. Чи я десь говорив про це? Мабуть, говорив. Про чоловічі гормони. Впорскують їх дідові й чекають омолодження. А його нема. Бо старий саме із домочадцями «подискутував» або про смерть подумав чи з горя «грами» випив, застудився чи якимись вірусами на нього чхнули. І від цих некотрольованих сторонніх причин ефект гормону зведеться на пси. А тут, будь ласка! Рука, відокремлена від мозку, в стерильних умовах. Вводь гормони і стеж, як зростає сила м’яза. Чистий експеримент! От баби! Ідею мою, культурно кажучи, позичили».
І, поки Верхуша горював за втраченою ідеєю, Марія намагалася зібрати клаптики розбитого в друзки світу. Вона слухала професора і відповідала йому, а насправді ніби то й не вона, принаймні до спілкування з оточенням вмикався тільки якийсь сегмент її свідомості, що жеврів, немов сигнальна лампочка в кінці довгого коридора. Вся ж Марія поринула у вирішення нерозв’язуваного, в осягання незбагненного. Хіба не знала й раніше, що смерть вінчає і найславетніше життя, і нікчемне животіння? Хіба не зринало в неї одвічне питання: «А навіщо?» Народжуватися, жити — вмирати? Творити, любити — вмирати? Учитись, радіти — вмирати? Навіщо? Війни, слава, зблиски генія, мистецькі шедеври, роса на світанку?
Колись, ще до служби на флоті, вічного студента Віталика виховували після чергової заваленої сесії, питаючи: «Ну для чого ти живеш?» — «А я фізичний маятник, — безтурботно філософствував гирьовик, захищаючись від нападу громадськості. — Я не винен, що мене розгойдали і навчили — рух не лише вічний, а й прекрасний. Я переконався, що вічність фінансується приємністю. Кожен намагається швидше позбутися біди і забути катів, бо нічого приємного вони не дають. А подвиги цього… ну як його… д’Артаньяна пам’ятаємо повік. Якби мені було солоно, я теж почав би фазу затухання. Нехай кожен з вас запитає себе, а не мене, для чого він живе. Я живу тому, що на тому світі не дадуть навіть закурити. А «хвости»… ясно… законні й лежать у головах моєї вічності сучкуватими пеньками. Доведеться ліквідувати. Обіцяю до свят…»
По-різному відповідають теоретики на одвічні питання, і Марія по-різному сприймала ті ідеї. Але Віталикова смерть змела їх усі, і тепер на пустирищі вона мусить звести власну будівлю, бо хоч скільки існує світів, твій власний з тобою народжується і з тобою вмирає. А де взяти сили на будування?
У відчаї й тузі люди одухотворюють речі небіжчиків, а створене, написане, зроблене стає продовженням життя творця, мірилом його безсмертя.
Марія ще не осмислювала полишеного їй хлопцем, якого, можливо, й кохала, з яким принаймні думала створити сім’ю. Одна мить — і руйновище. І в Маріїних обіймах — лише Віталикова рука. Зберегти її за всяку ціну, врятувати — то було перше, інстинктивне поривання. А коли стало ясно, що рука вже ніколи Віталикові не знадобиться, «покинути» її було понад людські сили.
Іванова ж, певне, свідомо, намагалася підмінити в Марії зацікавлення особисте науковим інтересом, намагалася запалити в ураз потемнілому коридорі її свідомості бодай ще кілька лампочок, і в цьому вбачала порятунок для вибитої з колії дівчини. У гарячковому збудженні, що межує із запамороченням або осяянням геніальності, працювали вони ці дні й ночі, налагоджуючи апарати, вибираючи режим, вгадуючи, пробуючи, приміряючи…
— І давно, світилко, оте… ота… отой об’єкт рукою водить?
— Та, мабуть, з годину.
— Негайно гукайте Ярисю! І людина стільки махати не здужає, а ви ампутований орган…
— Навантаження там мізерне, — говорить Марія про «науковий об’єкт», намагаючись відігнати спомини про те, як він пестив її колись і давав затріщини суперникам. — Не втомиться. Нас більше лякає рана. Шкіру на торці руки позашивали, але тіло під швами пухне. Може, гангрена починається? Уже кисню в бокс накачали до межі. А торець усе пухне й пухне.