Невдовзі вийшов на ґрунтовий шлях, по врібоїнах якого стрибали п’ятитонки та ревли вентиляторами самоскиди. Одному з цих гарячих демонів і проголосував.
— Що, з «курорту» втік? — осміхнувся водій.
— Та ні, я на столі ключі від дачі залишив, а двері автоматично зачинилися, — примітивно брехав втікач. — Тепер ось до міста в оцій одежі по запасні.
— Як же ти тротуаром топатимеш? — недовірливо запитав водій.
— А наш будинок на околиці. З лісу — прямо додому, — виплітав мереживо. — Шкода двері ламати на дачі. Із склопластику зроблені, що й куля не візьме. — Мусій морщив лоба, натужно згадуючи все, що чув від сина про скляні човни та катери.
— Доведеться пересісти на попутну, — розчарував його водій. — Бо я тільки до розвилки.
Для годиться «дачник» заклопотано почухав потилицю, а насправді дуже зрадів, бо йому до розвилки й треба, звідти кілометрів за три його рідне дворище.
— Та вже якось доберуся, не без добрих людей.
За кілометр до розвилки водій раптом зупинив машину і порадив:
— Ти, друже, мабуть, виходь тут. Бо минулого року я одного смугастого пожалів — він теж по ключі спішив, — висадив на розвилці, а сержант із КП його хап у свою коляску і знов на «дачу» повіз. Поки ми їхали, виявляється, з тієї «дачі» вже й у міліцію подзвоніїли. Я тоді мало дірочку в правах не заробив.
Зніяковіло подякувавши, Мусій почимчикував додому. На сніданок сьогодні перед гіпнозом дали тільки склянку темних помийок — тому голод гнав підтюпцем до самого села. Лише за якусь сотню метрів до рідної толоки перейшов на авторитетну ходу спортсмена-розрядника.
Але що це? Віталій удома?! Ич, купець багатий, з костюма яке опудало зробив! Шевйотовими штаньми горобців лякає!
Проте гнів на сина за безгосподарність і марнотратство вщух швидше, ніж травневий дощ, бо поставало проблемне питання: якщо дитя дома, то воно незгірш отого міліціонера з КП може всадовити на мотоцикл (правда, без коляски) і відтарабанити знову в «санаторій». Хіба ж дарма з усіх сил старалося запроторити туди батька! Як підмінили сина після флоту. Раніше можна було сісти з ним за стіл, погомоніти про очевидне і неймовірне. А зараз? Лекції якісь, а не бесіди. Точно відвезе, якщо побачить.
Мусій скрадливо пробрався у двір, зняв з опудала костюмчик і чкурнув у повітку. Знайшов на сідалах кілька свіжих яєць, випив. Переодягся. На голову прижежурив восьмиклинку. Прихопив ще й старий портфельчик. Через садову хвіртку вибрався з дворища і гайнув до електрички. Контролери не трапилися — благополучно добрався до міста, що вже переключилося на суботній ритм.
Траплялися Марії і кращі хлопці. Та стара любов до Віталія все ж викрешувала іскри. Тому Марія, може, й не дуже охоче, погодилася поїхати до майбутньої свекрухи на оглядини. Забулися слова з Віталикових флотських листів: «Я нікому не поступлюся місцем у рятувальному човні». Пам’яталися лише: «Кращої за тебе телички, Марійко, немає у всьому світі». Грубуваті й перші слова, і другі, як і сам наречений. Зате відверті. Принаймні не клянеться на руках носити, не дає обіцянок, які забуде на порозі Палацу одружень.
Зібралася сьогодні Марія швидко, по-буденному: до перукарні не бігала, квітку в коси не стромляла — надягла брючний костюм, штормівку і всілася на вишневого кольору «Яву», обхопивши Віталія за плечі. Кінські сили двохтактного двигуна не помітили надбавки вантажу до традиційного центнера. За спиною-скелею утворилася зона затишку, в яку й заховалася Марія. Досить було трохи відхилитися вбік, як вітер починав зривати каптур і проціджувати холод через кожну ниточку в одязі.
Виїжджали за місто, коли на дорозі раптом, немов з-під землі, вигулькнув дідусь і, певне, з переляку, затанцював козликом перед самісіньким колесом. Дівчина ще відчула, як ревонув мотор, як мотоцикл стрибнув різко ліворуч, кинувши її на якісь віти.
Опам’яталася, коли двоє юнаків знімали її з рятівних кущів. «Швидка допомога». Велика калюжа крові на фундаменті декоративного риштування. Віталик на ношах. У машину спершу поставили ноші, потім допомогли їй сісти.
Кривавилося простирадло, і Марія шарпнулася туди, але один з лікарів міцно схопив її за плечі, тицьнув під ніс якоїсь рідини в слоїку і досить рішуче гримнув:
— Ану сядь отам у куточок і дивись у вікно, без тебе впораються. Ти знаєш, де ми зараз проїжджаємо? Назви вулицю. Ти що, нетутешня?
— Тутешня, — зворухнула Марія задерев’янілі губи і тихо вимовила імена великих маршалів, на честь яких були названі дві вулиці, що зійшлися на перехресті.