Це побіжне обстеження Маріїної психіки заспокоїло лікаря, та й потерпіла переконалася, що при пам’яті вона, при свідомості…
Виїхавши на бульвар, по якому невдовзі нестимуть олімпійський вогонь, звернули у двір медичного інституту. А он і старий університетський корпус, в якому вона вже кілька років проводить «дозвілля» з собачками — мучениками й подвижниками біології.
Віталія поспіхом винесли, а Марії наказали йти слідом — «оформляти» треба.
Ненароком погляд дівчини впав на підлогу, де щойно стояли ноші, — там лежав рукав Віталикової куртки, аз нього визирали… пальці. Схопила рукав — він був важкий, повний теплого тіла. Нестямно притисла, немов малу дитину, потім поклала на коліна, знову схопила. Треба щось робити. Швидше! Щойно їй страшенно боліла голова, ніби по ній гупали паровою «бабою», а зараз думка працювала чітко, лихоманково — швидко. Треба пришити! Негайно! Поки жива тканина. Але ж тут не роблять таких операцій, хіба що в столиці… Отже, Віталик буде інвалідом? А Іванова? Вона ж давно експериментує…
Швидко загорнувши теплий рукав у штормівку, Марія прожогом кинулася через давно знайомий їй лаз До університетського двору, не сумніваючись, що Іванова, як завжди, сидить над собачками.
— Ви ж усе можете, Ірино Олексіївно! Ви ж усе можете! — кричала начальниці — маленькій, тендітній жіночці, яка сиділа, поклавши лікті на стіл і стиснувши скроні долонями. — А вони викинуть Віталикову руку, зашиють плече й викинуть…
— Я тепер собачий доктор, голубко, ніхто не дозволить мені… Та й не знаю я ще у нас випадку, щоб хто пришивав руку…
— А на собаках?! Скільки можна їм відрізати-пришивати-відрізати! Ви ж можете, — благала Марія, — он же згинається, — тицьнула вона пальцем на двері, нагадуючи, що за ними в лабораторії працює автономна собача нога, пришита до апарату штучного забезпечення життя.
— Я не маю права, — опиралася Іванова.
— Це найлегше сказати, коли ми боїмося чи не хочемо чогось робити. Пропаде ж рука! Охолоне! Ви хоч збережіть її живою, поки Віталик одужає, поки дозвіл одержите, поки закон вийде, поки зрозумієте, що від собак час уже вашу науку й до людей звернути. Ви ж можете… На якого дідька лисого, на яку трясцю ваша наука?! Консервуйте!
Марія впевнена, що коли не сьогодні, то завтра знайдеться сміливець, який пришиє руку її нареченому… Людина в щось мусить вірити, навіть у примарне, але бажане. В цьому джерело її мужності.
КОНКУРС ПОРУШНИКІВ
Небо над площею Південною розкреслюють навпіл дві пари тролейбусних штанг. Під однією з них щойно зупинився буфет на колесах, де обідають водії. Побачивши знайому буфетницю, сержант міліції Іола Рожко, який уже понад дві години без усяких пригод стоїть на посту, оживає, прибадьорюється. Він не вперше спостерігає, як спритна, метка буфетниця, парашутуючи спідницею, вискакує з кабіни, біжить до стоп-сигнальних вогнів своєї харчевні, хапає канати і чимдуж тягне їх до землі, відриваючи «вуса» від контактних дротів. У цьому єдиноборстві з пружинами й дротами жінка виконує увесь комплекс з програми ГПО, від чого послідовно, в міру того, як вона підстрибує, нахиляється, присідає, підкреслюються усі її розкішні форми. Уявляючи батончики з повидлом, здобні булочки з маслом, що їх привезла буфетниця, зголоднілий Іола ковтає слину, кидає свій пост і йде перекусити. Він уже впевнився, що скільки отак не стій — жодного порушника не побачиш. Та варто лише сісти в буфеті, як прямо на тебе починають сипатися перебіжчики транспортної артерії, що тягнеться вздовж площі.
Водії, обідаючи, розважаються, підказуючи Іолі, кого штрафувати, а кого помилувати.
— Та пожалій, Іоло, цю матінку-годувальницю, — гукає один, помітивши, як сержант надягає кашкета, готуючись катапультуватися з буфету, — Подивись на її валізки та сітку. Не обходити ж їй з таким вантажем аж до світлофора.
Іола хвилину вагається. Потім, дивлячись, як жінка поспішно перебігає вулицю, згинаючись під своєю непомірною ношею, зупиняється в роздумі. І справді трудівниця-годувальниця не порожній рейс робить. Іола кладе кашкет.
— Ти, Іоло, отих студенточок завів би сюди для виховання, — чоловічий регіт стрясає вікна.
Іола сидить незворушно. З тими дівчатками йому зовсім неохота морочитись. Спершу вони сміються, жартують, потім сльозу пускають, а платити штраф не хочуть. Навіть документа від них не доб’єшся. Не будеш же силою віднімати. Одного разу він вирішив таки домогтися паспорта. То молодичка як почала несамовито кричати, гурт навколо скликаючи: «Рятуйте, людоньки, міліція над беззахисною жінкою владу править!» Насилу втихомирив.