— Іоло, ти заснув?! Он доцент з газеткою і саквояжем вулицею чухрає. Сам, либонь, молодь повчає — це не так і те не сяк.
Тямущі психологи — водії тролейбусів: з першого погляду розпізнають, котрий інтелігент з інституту, а котрий з товарної бази. Іола й сам бачить, що на нього поважно йде не менше, як доцент. Цього таки треба оштрафувати, дарма, що дід. Оправа на окулярах, мабуть, із золота, парасолька-пістолет японська, костюм шитий не інакше, як в ательє «Люкс». Ще й рукавички-пальчатка явно для шику, бо вже давно не холодно. Або скрипаль, або хірург, або ювелір. А може, спекулянт або кишеньковий злодій вищого розряду? Іола катапультує.
— Здравія желаю, громадянине! Сержант державтоінспекції Рожко, — статутно відрекомендувався Іола й одразу перейшов до суті: — Ви порушили…
З несподіванки чоловік випускає з рук парасольку. Потім, оговтавшись, піднімає свій «пістолет», чіпляє на руку.
— Тут споконвіку був перехід, — каже він переконано, хоч трохи й збентежено. — Ота стежка, любий, називається «студентською вулицею». Тут споконвіку був перехід, — зовсім упевнено повторює він.
— Ви порушили, громадянине. Перехід тут закритий, а на тій стежці буде встановлений лук із стрілою. Шістдесят метрів стріла. «Вечірку» не читаєте, дарма що в руках газета. Чи, може, нетутешній?
Порушник тим часом порпається в кишені, виймає м’ятого карбованця.
— Раз винен — карайте. Хоч тут завжди був перехід. Я тутешній.
— Що ви мені даєте? — обурюється Іола, але одразу й веселішає, бо чує слово «тутешній». Це означає, що порушника можна покарати й троячкою. — Я ще міг би зрозуміти, аби ви були приїжджим… Ваше прізвище?
Порушник видобуває паспорт. Іола, погортавши його, перепитує:
— Ім’я?
— Пильнюк Руслан Максимович.
— Де працюєте?
— Медичний інститут.
— Посада?
— Професор.
— Ну й ну! Якби мені, докторе, таке місце, то я і на вулицю не виходив би. А то через отаких несвідомих стоїш і на морозі, й у дощ, і в спеку. А не було б порушників, я в цеху детальки виточував би на трудові ордени на груди чіпляв. Ех, шановний! Медичний інститут, як і життя, видається один лише раз, а ви не ціните… Знацця, так, нехай колектив обговорить ваш учинок…
— Не пишіть на роботу, голубчику. Раз я винен — заплачу. Беріть зараз. Я вже не порушуватиму.
— Е ні. Закони поважати слід. Заплатите по квитанції в касу. Виписку з протоколу зборів надішлете нам. До побачення. Та дивіться, де переходите, а то вчора через отакого, як оце ви, тут хлопець з мотоциклом розбився. Тільки я сів обідати, як пенсіонер через дорогу дріботить. Не встиг свиснути, а хлопчина головою у риштуванні зав’яз. Видно, сердешний був — старого пожалів, а мав повне право… Не перехід тут. Так що вам пощастило.
Іола козирнув порушникові і вскочив у двері буфету, де на столі його чекав недопитий чай.
— Ну, Іоло, хто ж то був? — водіям кортить приперчити обід.
— Професор.
— Без живота й бороди? Доцент — ще сяк-так повірю.
— Професор з медичного.
— Та ну! І по яких же органах? Часом не по дамських?
— Не питав.
— Дарма. Якщо по дамських, безплатно б куму твою консультував. Не вмієш жити, Іоло!
Буфетниця тим часом налила свіженького чаю і, ставлячи перед Іолою склянку, зиркнула у вікно.
— О, ще один з портфельчиком через вулицю чухрає. П’яний, як чіп, — уточнила вона.
Іола з жалем глянув на гарячий чай з лимоном, жестом ледь стримуваного роздратування схопив кашкет і кинувся на дорогу. Усе своє невисловлене Іола втиснув у свисток. Але чоловік не зупинився. Ще раз свиснув — суне просто на постового. Енергійними жестами Іола зупинив транспорт — не вистачало, щоб на його дільниці друга надзвичайна пригода сталася, ще за вчорашню тягатимуть, допитуватимуться, чому в буфеті сидів, коли хлопчина з мотоциклом погнув декоративний каркас із дюймових трубок.
— Громадянине, ви порушуєте!
— Одчепись, мораліст, не до тебе. У мене син тут учора розбився. — Чоловік шморгнув носом і рвучко витерся рукавом. — Не ти часом чергував?
В Іоли похололи долоні.
— Я…
— Скажи, служба, тільки правду, як на духу, — чоловік знову рвучко витерся рукавом, — його в машину з руками впакували?.
— Як це? Ага, так, з руками. З руками, думаю…
— Ти так думаєш чи знаєш? Коли його забрали, тут руки ніде не залишилося?
— Та що ви? — Іола міркував, усерйоз його чоловік розпитує чи, може, звихнувся з горя. — Коли машина поїхала і публіка розійшлася, точно нічого не залишалося. А що?