— А те, що син помер, і його з лікарні привезли без руки.
— Ану дихни! — сержант подумав, що з нього кепкують.
— Я зараз так дихну, що дехто на отому стовпі зависне. — Порушник знову витерся рукавом. — І з мого горя нічого насміхатись, бо можна й без погонів залишитись.
Іола був на зріст нижче середнього: яке звання, така й комплекція. Тому він не полюбляв загострювати конфліктні ситуації.
— Заспокойтеся, громадянине.
— Заспокоїтись? Мого сина вчора… привезли… — Заспокоїтись… Почали жінки соколика в далеку путь споряджати. Теща хотіла йому свічку в руки вкласти — та як заголосить! Немає руки у Віталика, нічим йому буде на тому світі й ложку тримати… Як же це так? Чи тут загубили, чи в лікарні викинули. Їм що? Одрізать, викинуть — не їхнє ж дитя. — Чоловік рвучко витерся рукавом. — Ти можеш заприсягтися, що тут не валялася? їдьмо в лікарню, ти їм скажеш там… Підтвердиш…
Постовий не знав, як заспокоїти чоловіка.
— Скоро ось зміна буде — поїдемо, а чого ж. Хіба я не людина. Хіба не розумію.
Іолі згадався страшний випадок, коли КрАЗ врізався в автобус з людьми, все загорілось, і там уже не можна було розібратись, де хто, де чиє, — порівну в труни розкладали. А тут — усе ясно. Голова, правда, була розтовчена, крові втратив багато, а так нічого не залишилося на асфальті. Може, він не помітив, бо у самого в очах було то чорно, то біло — це ж у час його чергування і на його дільниці…
— Я, звичайно, посвідчу. Ось тільки зміна підійде. Ви посидьте тут, — вказав сержант на гранітний камінь з написом на честь чого споруджуватиметься монумент, і, збентежений, пішов допивати чай.
НЕОПЕРАЦІЙНИЙ ДЕНЬ
Медичний інститут існує десятиліть із п’ять. Раніше це був лікарський факультет університету, на території якого ще й тепер, огороджені старовинним цегляним муром, розташовані кафедра патологічної анатомії, пологове відділення та кафедра хірургії з клінікою. І коли щось зникає, щезає у медиків (апарат, препарат, санітарка), то дзвонять до університетських біологів, а коли з біологічного тікає піддослідний собака, його знаходять під вікнами лікарняної кухні.
За хорошої погоди медики прогулюються в університетському дворі, зваблюючи сусідів своїми білосніжними шапочками. Студенти ж біологи з’являються до їдальні в драних і заквацяних халатах, від чого псується апетит навіть у незворушних майбутніх хірургів. Тоді й звучить адресоване біологам строго ввічливе «ветеринари», на що неодмінно чується люб’язна відповідь — «костоломи».
Проте з основних питань, таких, як будова Всесвіту, Олімпіада-80, Бетховен, антиречовина чи антиматерія, конфліктів не буває, як не буває і спільних вечорів відпочинку, бо фемінізація, завоювавши біологічний факультет і кафедру гінекологів, вже позирає жадібним оком і на хірургію. Тому майбутні лікарки танцюють з курсантами військових училищ, біологині ж використовують власні резерви, запрошуючи на вечори геологів або радіофізиків.
Але тепер не до танців. Сьогодні всі лікарі з обуренням обговорюють учинок сусідів, бо лише вони здатні на таке, лише їм мораль не завадила взяти з моргу руку. Прямих доказів злочину немає, але кому ще могла знадобитися мертва рука? І раніше траплялися випадки, коли в небіжчиків після розтину зникали печінка чи нирка, але родичі потерпілого ревізію його живота не робили. А це рука… Черговий лікар клянеться, що хлопця й привезли без руки, був же травмований у такому стані, що не до розпитувань, порався над ним в операційній сам Пильнюк, пробували патентовані препарати, навіть експериментальні ліки — ніщо не допомогло, не оживили…
На кафедрі хірургії з самого ранку тривога й напруження — чекають ще якоїсь неприємності, бо десь затримується професор. А він завжди, коли запізнюється, всім дає прочухана, може, таким чином компенсуючи прикрість від того, що хтось по дорозі порушив його плани.
Та, на диво, сьогодні начальник проскочив коридорами мовчки, ні до кого не присікуючись, а ввійшовши до кабінету, одразу схопив телефонну трубку.
— Алло! Канцелярія? Наталочко, це Пильнюк. Усю пошту з міліції перевіряйте особисто — там повинен прийти цікавий для мене лист. З тексту побачите, чим цікавий. Так щоб ні одна душа, крім вас. От спасибі!
Цілий день порипували двері кабінету, але ці відвідини…
їх було двоє. Попереду йшов Іола Рожко — хірург одразу впізнав постового, за ним чоловік із специфічно почервонілим носом. Подробиці знайомства з сержантом ще палахкотіли в професоровій душі, хоч і притлумлені буденними лікарняними клопотами.