Він не говорив, а тужно виспівував слова. Висякався у засмальцьовану ганчірку, ніс його від того ще дужче почервонів. Руки тремтіли, щоки вкрилися рум’янцем — ще хвилина, і почнеться істерія. Руслан Максимович пригадав, що в шафі є розпочата пляшка коньяку. Сам він байдужий до цього напою, а колеги називають його еквівалентом вдячності, бо пацієнти, одужавши, чомусь вважають за найзручніше залишити хірургові на згадку пляшку з кількома зірочками.
Руслан Максимович збовтнув рідину, поглянув на світло — ніби не каламутна. Хлюпнув у чашку. Згорьований батько одним ковтком осушив посудину, округлив губи, понюхав ґудзики на рукаві піджака, жадібно зиркнув на пляшку, в якій ще лишилася на денці коричнева рідина. І цей його позирк, і майже фіолетові прожилки на носі, хворобливий блиск очей, опущені плечі, обстріпані, м’які холоші зовсім не дешевих штанів — все це злилося професорові в образ знікчемнілої, упослідженої людини.
Навряд чи раптове горе спричинило такий портрет, подумав лікар, та одразу й засоромився своїх думок: негоже осуджувати людину, не знаючи її, тим більше, коли вона в такому стані. Він вилив у чашку залишки коньяку і з професійною спостережливістю відзначив, що відвідувач ковтнув їх блискавично, знову понюхав свої манжети і знову глянув на пляшку. Впевнившись, що вона спорожніла остаточно, покірно приготувався чекати, поки «все зроблять».
Хірург мовчки почалапав на урочисте засідання з нагоди Дня Перемоги. Санітарки, медсестри, ординатори «ненароком» визирали з палат і кабінетів, «випадково» зустрічалися, ввічливо кланялися запитуючи: «Ви не шукали мене?» З усього було видно, що у відділенні закінчилася «тиха година», що на кафедрі кипіла робота.
Знову звідкись вихопився ухорканий асистент і запанікував:
— Сказали, усіх співробітників на збори.
— Просіть ординаторів і аспірантів, а санітарок не руште, — наказав строго, обмірковуючи тези свого майбутнього виступу. Говорити перед людьми, які знають війну з книжок, — нелегке завдання. Може, краще відмовитися від виступу? Просто вивести на сцену Федорівну на костурах і поставити її перед мікрофоном? «Ех, — почне вона з триповерхової словесної споруди, — покололи соколиків, постріляли синків наших, а ми їм прощати будемо? Не вірте, дітки!»
Федорівна вже тридцять п’ять років на обліку і в хірургів, і в психіатрів. Її медична картка розпухла в кілька томів. Лікарі вже й з ліку збилися, скільки осколків з неї витягли. Підлікують її, щоб себе попорати могла, відпустять додому. Мине місяць-два, а тоді Федорівна чіпляє до одного костура свій протигаз, а до другого бідон для молока і йде на вулицю мітингувати, розповідати як «фріци всеньке село покололи».
Ні, треба таки самому сказати…
ВОГОНЬ КРЕСАЛА
Кафедра загальної біології суціль жіноча. Лише завідуючий, вісімдесятип’ятилітній професор Верхуша, та препаратор Сашко, минулорічний десятикласник, представляють сильну стать. Проти решти ж прізвищ у списку штатного розпису стоїть ніжне й тендітне, як зойк дзвіночка, «жін. — жен.», «жін-жен.». І невідомо, погано це чи добре, що кафедра наскрізь «бабська», як висловлюється сам Верхуша, бо немає поблизу спорідненого колективу суціль чоловічого, а значить, ні з ким і порівняти роботу «бабів». Хіба що з всесоюзними та світовими стандартами. Тут, звичайно, претендувати на призове місце поки що не доводиться, та ніхто не може й поручитися, що досягнення були б вагоміші, якби на кафедрі переважали чоловіки. Хоча, коли подумати…
Одразу після війни нагодилася до університету іноземна делегація. Дивилися гості на розвалені блоки старої будівлі у формі колодязя з обпаленими каштанами всередині, похитували головами, співчували. Було очевидно, і вони про це стиха гомоніли між собою, що кільком учасникам війни, які спраглими вустами смокчуть самокрутки і, підстрибуючи на милицях, метушаться, збираючи розкидані по руйновищу залишки кафедри загальної біології, нізащо не відбудувати свій храм. Однак фактично ще не існуюча кафедра інтенсивно вивчала праці Павлова.
Через десять років один із членів делегації знову нагодився до університету. І біологині натхненно розповідали йому, як вивчають методологію Павлова. Здивований гість, забувши про етикет, поцікавився, скільки ж можна вивчати її, чи не пора розвивати і далі за Павлова рушати? На що йому відповіли, що кожного року на перший курс приходить молодь, не обізнана з класикою, а кадри дуже потрібні, тому й доводиться. «А ви приїдьте до нас років через двадцять», — запрошували гостя. А що мали казати? Апаратури на кафедрах не було, потрібних препаратів промисловість ще не випускала. А об’єкти досліджень складні, тут потрібні цілі школи, ультрамодерні лабораторії, потрібні знання суміжних наук — математики, фізики, хімії.. Багато потрібно. Та в ті безсірникові роки нічого ще не було, окрім учень Павлова, Докучаєва, Тімірязєва, окрім геніальних практичних результатів Мічуріна та настанов академіка Лисенка.