У цьому світі, звісно, над усім здіймалася постать капітана. Він був долею, душею й розумом корабля. Його характер визначав дозвілля й роботу команди. Членів команди шкіпер добирав сам особисто, тож вона значною мірою відбивала його схильності. Капітан знав звички й сімейні справи кожної людини. В очах підлеглих він володів магічними знаннями, що давали йому змогу впевнено діставатися з того ж таки Лісабона до Шанхая, торуючи путь неозорими просторами. Він одбивав бурю, кидаючи проти неї систему складних зусиль, убиваючи паніку короткими наказами; плавав і зупинявся де хотів; провадив відплиття й завантаження, ремонт і відпочинок; більшу й розумнішу владу в живій справі, сповненій безперервного руху, годі було уявити. Ця влада замкнутістю й повнотою нагадувала владу Орфея.
Таке уявлення про капітана, такий образ і така істинна дійсність його становища посіли, правом душевних подій, чільне місце у блискучій свідомості Ґрея. Жодна професія, крім цієї, не могла б так вдало сплавити в одне ціле всі скарби життя, зберігши у повній цілості найтонший візерунок кожного окремого щастя. Небезпека, ризик, влада природи, світло далекої країни, чудесна невідомість, миготливе кохання, що квітне побаченням і розлукою; захопливе кипіння зустрічей, облич, подій; неймовірне розмаїття життя, тим часом як високо в небі — то Південний Хрест, то Віз, і всі материки — у зірких очах, хоча твоя каюта наповнена батьківщиною, яка ніколи не покине, з її книгами, картинами, листами й сухими квітами, що оповиті шовковистим кучериком, у замшевій ладанниці на міцних грудях. Восени, на п’ятнадцятому році життя, Артур Ґрей тишком-нишком залишив домівку й увійшов у золоту браму моря. Невдовзі з порту Дубельт рушила до Марселю шхуна «Ансельм» із юнгою з маленькими руками й зовнішністю переодягненої дівчинки. Юнгою цим був Ґрей, власник шикарного саквояжа, тонких, як рукавичка, лакованих чобітків і батистової білизни, на якій було вигаптовано корону.
За рік, поки «Ансельм» відвідував Францію, Америку й Іспанію, Ґрей спустив частину свого майна на тістечка, віддаючи цим данину минулому, а іншу частину — розраховану для сьогодення й майбутнє — програв у карти. Він хотів бути «диявольським» моряком. Задихаючись, хлопець пив горілку, а купаючись, із завмиранням серця стрибав у воду головою вниз із двохсажньової висоти. Потроху він втратив усе, крім головного — своєї дивної летючої душі; Ґрей позбувся слабості, перетворившись на широкоплечого жилавого чоловіка, блідість замінив на темну засмагу, вишукану безтурботність рухів віддав за впевнену влучність невтомної руки, а в його задумливих очах відбився блиск, як у людини, яка споглядає вогонь. І його мова, втративши нерівномірну, гордовито соромливу плинність, стала короткою й точною, мов удар чайки у струмінь за трепетним риб’ячим сріблом.
Капітан «Ансельма» мав добру вдачу, проте він був суворим моряком і взяв хлопчика з якоїсь зловтіхи. У відчайдушному бажанні Ґрея він бачив лише ексцентричну примху й заздалегідь тріумфував, уявляючи, як місяців за два, Ґрей, намагаючись не дивитись йому у вічі, скаже: — «Капітане Гоп, я зідрав усі лікті, деручись по снастях; у мене болять боки й спина, пальці не розгинаються, голова тріщить, а ноги трусяться. Всі ці мокрі канати завважки зо два пуди на руках; всі ці леєри, ванти, поземні катеринки, троси, стеньги й салінги створені, щоб терзати моє ніжне тіло. Я хочу до мами». Вислухавши подумки таку заяву, капітан Гоп склав у голові таку-от промову: — «Ідіть собі будь-куди, мій жовторотику. Якщо до ваших тендітних крилець пристала смола, можете відмити її вдома одеколоном „Роза-мімоза“». Цей вигаданий Гопом одеколон тішив капітана понад усе й, закінчивши уявну одповідь, він уголос повторював: «Так. Ідіть до „Рози-мімози“».
Тим часом поважний діалог спадав на думку капітанові дедалі рідше, бо Ґрей ішов до мети зі стиснутими зубами й зблідлим обличчям. Він витримував неспокійний труд з рішучою напругою волі, відчуваючи, що йому стає чимраз легше в міру того, як суворий корабель втискається в його організм, а невміння поступається місцем звичці. Часом петлею якірного ланцюга його збивало з ніг, ударяючи об палубу, інколи канат, що не притримали біля шнека, виривався з рук і здирав з долонь шкіру, в інший час вітер шмагав його по обличчю мокрим кутом вітрила із вшитим у нього залізним кільцем — одне слово, вся праця його правила за якісь тортури, що вимагали пильної уваги, але, хай як важко хлопець дихав, насилу розгинаючи спину, посмішка презирства не полишала його обличчя. Він мовчки зносив глузування, знущання й доконечну лайку, аж поки не став у новій сфері «своїм», але відтоді на будь-яку образу незмінно відповідав боксерським випадом.