— Вона так само просила тебе! Думай про це, поки ще живий, Меннерсе, і не забудь!
Тоді крики стихли, і Лонгрен пішов додому. Ассоль, прокинувшись, побачила, що батько сидить перед тьмяною лампою в глибокій задумі. Почувши голос дівчинки, що кликала його, він підійшов до неї, міцно поцілував і прикрив збитою ковдрою.
— Спи, мила, — мовив він, — до ранку ще далеко.
— Що ти робиш?
— Чорну іграшку я зробив, Ассоль, — спи!
Наступного дня тільки й мови було в капернянців, що про зниклого Меннерса, а на шостий день привезли його самого, умирущого й лютого. Розповідь нещасника швидко облетіла околишні сільця. Меннерса носило до вечора; коли він уже був виснажений до решти, щоразу налітаючи на борти і дно човна, і витримав страшну боротьбу з скаженими хвилями, які вперто загрожували викинути в море збожеволілого крамаря, його підібрав пароплав «Лукреція», який ішов у Кассет. Застуда й зворушення жаху загнали Меннерса на той світ. Бідолаха прожив трохи менш сорока восьми годин, поклявши Лонгрена всіма нещастями, можливими на землі й в уяві. Розповідь Меннерса про те, як матрос споглядав його загибель і відмовився допомогти, промовиста тим більше, що бідолаха ледве дихав й стогнав, уразила жителів Каперни. Не кажучи вже про те, що мало серед них було тих, хто міг пам’ятати образу, тяжчу, ніж ту, що її вчинено Лонгренові, і побиватися так сильно, як побивався він до кінця життя за Мері, — їм було бридко, незрозуміло, вражало їх, що Лонгрен мовчав. Мовчки, до своїх останніх слів, кинутих навздогін Меннерсові, Лонгрен стояв; стояв нерухомо, строго й тихо, мов суддя, виявивши глибоку зневагу до Меннерса — щось більше за ненависть було в його мовчанні, і це всі відчували. Якби він кричав, виказуючи жестами або метушливістю зловтіху, або в якийсь інший спосіб — свій тріумф, зауваживши розпач Меннерса, рибалки зрозуміли б його, але він вчинив інакше, аніж чинили вони — вчинив переконливо незрозуміло й цим поставив себе над іншими, словом, зробив те, чого не прощають. Ніхто вже не кланявся йому, не подавав руки, не скидав на нього знайомим привітним оком. На віки вічні залишився старий осторонь сільських справ; хлопчаки, вгледівши його, кричали навздогін: «Лонгрен утопив Меннерса!». Та він і вусом не моргнув. Так само, здавалося, моряк не помічав і того, що в трактирі або на березі, серед човнів, рибалки замовкали при ньому, сахаючись мов зачумленого. Випадок з Меннерсом закріпив досі неповне відчуження. Сповнившись по вінця, воно викликало пекучу взаємну ненависть, тінь якої впала й на Ассоль.
Дівчинка зростала без подруг. Зо два-три десятки її однолітків, які жили в Каперні, просоченій, як губка водою, грубим родинним началом, за основу якого правив непохитний авторитет матері й батька, перейнятливі, як усі діти на світі, раз і назавжди викреслили маленьку Ассоль зі сфери свого заступництва й уваги. Відбулося це, зрозуміло, поступово, завдяки напучуванню й окрикам дорослих набуло характеру страшної заборони, а потім, посилене пересудами й кривосуддям, перетворилося в дитячих головах на страх до матроської домівки.
До того ж замкнутий спосіб життя Лонгрена дав волю тепер істеричній мові плітки; подейкували, що матрос, мов, десь когось уколошкав, і відтоді його не беруть служити на судна, а сам він похмурий і відлюдькуватий, адже «його гризе нечисте сумління». Граючись, діти гнали Ассоль, щойно дівчинка наближалася до них, обкидали болотом і дражнили, кидаючи в обличчя, що батько її їв людське м’ясо, а нині фальшує гроші. Наївні її спроби з кимось потоваришувати раз по раз закінчувалися гірким плачем, синцями, саднами й іншими проявами громадської думки; врешті-решт дівчинка вже не ображалась, але часом, однак, питала батька:
— Скажи, чого нас не люблять?
— Е, Ассоль, — говорив Лонгрен, — хіба вони вміють любити? Любити треба вміти, а на це вони якраз і нездатні.
— Як це — вміти?
— А ось так!
Він брав дівчинку на руки й міцно цілував сумні очі, що мружилися від ніжного задоволення.