Douglas Adams
Путівник по Галактиці для космотуристів
Джону Броку та Кларі Горст, а також, усім іншим арлінгтонцям з подякою за чай, співчуття та канапу
Далеко від центральних магістралей, на західній околиці Галактики, у глушині є непримітне жовте світило.
А за дев’яносто два мільйони з невеликим лишком миль від нього по геліоцентричній орбіті обертається нічим не показна блакитна планета. Вершини еволюції на ній сягнула біологічна форма, що походить від приматів. Яскравим свідченням примітивності цієї біоформи може бути хоча б той факт, що її представники й досі вважають найбільшим досягненням технічного прогресу електронні годинники.
Єдине, що по-справжньому хвилювало людство (саме так називали себе представники біоформи блакитної планети), так це чому більшість людей більшість часу були нещасними. Для вирішення цієї проблеми пропонували багато різних способів, проте майже всі вони були пов'язані з рухом маленьких зелених шматочків паперу, що не може не здивувати, адже це не шматочки були нещасними.
А проблема так і залишалась не вирішеною: багато людей почувались нещасними, більшість з яких, вважали себе жалюгідними, навіть ті з них, які мали електронні годинники.
Все більше і більше людей приходили до висновку, що даремно їх предки колись спустились з дерев на землю. А деякі вважали навіть дерева невдалим кроком, і взагалі не варто було покидати воду.
І ось, одного четверга, приблизно дві тисячі років після того як одного чоловіка прибили до хреста за те, що він намагався всіх переконати, що було б чудово, якби всі ставилися добре один до одного; самотня дівчина, що сиділа в маленькому кафе у Рікмансворт, раптом усвідомила чому все йшло шкереберть весь цей час. Вона була впевнена як зробити світ гарним і щасливим місцем. Цього разу все буде правильно, все спрацює, і більше нікого не доведеться ні до чого прибивати.
Шкода, однак, перед тим як вона добігла до телефону, щоб повідомити комусь своє рішення, відбулася неймовірно дурна катастрофа, і цю ідею було втрачено назавжди.
Це не її історія
Натомість це історія про ту неймовірно дурну катастрофу і деякі її наслідки.
Також це історія про книгу. Книгу, яка називається «Путівник по Галактиці для космотуристів» — це зовсім не Земна книга, її ніколи не публікували на Землі, і більше того, доки не відбулася та жахлива катастрофа, ніхто із землян про її існування і гадки не мав.
Однак книжка славна.
Насправді це, мабуть, найбільш визначне досягнення видавництва Малої Ведмедиці, про яке, звісно, жоден землянин також ніколи не чув.
Та ця книга не лише була визначним досягненням, вона ще й була дуже популярною — навіть більш популярною за «Божественний збірник порад по догляду за домом» чи «+50 речей, які слід зробити за нульової гравітації» і навіть більш суперечлива за трилогію філософських блокбастерів Оолона Колюфіда «Де помилився Бог», «Деякі з найбільших Божих помилок» та «Хто взагалі цей Бог?».
У багатьох більш розслаблених цивілізаціях зовнішнього східного рукава Галактики «Путівник по Галактиці для космотуристів» уже цілком витіснив прекрасну «Галактичну енциклопедію» як стандартне вмістилище усіх знань і премудростей, оскільки, хоч він і має багато упущень, недостовірностей і неточностей, перевершує більш стару і прозаїчну енциклопедію за двома основними критеріями.
По-перше, він набагато дешевший. По-друге на його задній кришці великими, дружніми літерами викарбувано два слова «БЕЗ ПАНІКИ».
Але історія цього жахливого, ідіотського четверга, історія незвичайних наслідків та історія того як ці наслідки нерозривно переплелися з цією визначною книгою починається дуже просто.
Вона починається з будинку.
Розділ 1
Будинок стояв на невеликому підвищенні на краєчку селища. Він стояв один і з нього відкривався чудовий краєвид на поля Вест-Кантрі. Дім зовсім не був визначним як на нього не глянь: йому було приблизно тридцять років, низенький, квадратний, зроблений з цегли, мав чотири вікна на передньому фасаді, які за розміром та пропорціями більш-менш не могли порадувати око.
Єдиною особою, для якої цей будинок був беззаперечно особливим, був Артур Дент, і так вийшло лише тому що йому випало жити у цьому будинку. Він мешкав у ньому уже протягом трьох років, з того часу як виїхав з Лондона, бо той постійно робив його нервовим і роздратованим. Йому було також біля тридцяти, він мав темне волосся, а ще проблеми з тим, щоб поладнати із самим собою.
Артура непокоїло питання – з якої це причини люди завжди цікавляться, чому в нього такий занепокоєний вигляд. Артур працював на місцевій радіостанції й запевняв своїх друзів, що його робота набагато цікавіша, ніж вони можуть уявити. Та певно воно так і було: більшість Артурових друзів працювали в рекламі.
У ніч із середи на четвер пішов дощ, путівець розвезло. На ранок визирнуло яскраве сонце і його проміння востаннє осяяло оселю Дента.
Місцева рада не попередила господаря будинку, що має намір розгорнути будівництво проїзду.
У той самий четвер уранці Артур почувався мерзотно. Він прокинувся о восьмій, підвівся, мов сомнамбула, пройшовся по кімнаті. Відчинив вікно, побачив бульдозер, знайшов капці. Потім почовгав до ванної вмиватися. Паста. Щітка. Зуби.
Дзеркало вирячилось на стелю. Він вирівняв його. У дзеркалі на мить майнув ще один бульдозер. Він знову його вирівняв. Тепер у дзеркалі з’явилася його щетина. Артур зголив її, змив мило, витерся. Пішов на кухню пошукати чогось смачного.
Вода. Чайник. Холодильник. Молоко. Кава. Позіхання.
Слово "бульдозер", що засіло в голові, спливло, на поверхню у пошуках асоціацій.
Бульдозер за вікном мав таки значні розміри.
"Жовтий", – майнуло в Артура при погляді на бульдозера, і він почвалав до спальні вдягатися.
Спочатку зайшов до ванної кімнати, випив склянку холодної води, потім ще одну. Похмільний синдром? Чи напередодні пив? А, напевно пив. Побіжно глянув на себе в дзеркало. "Жовтий", – подумав він і почвалав у спальню.
Спинився й подумав. "Пивна! – згадав він. – Та я ж був у пивній!" Туманно пригадав, що сердився, гнівався через щось. І це щось було важливе. Принаймні для нього. Він говорив про це важливе якимось людям, говорив довго і переконливо, як йому здавалось. Пам’ятає, що люди дивились відчужено, скляними очима. Але ж це дійсно надзвичайно важливо. Здається, йшлося про новий проїзд, про який він щойно почув у пивній. Точно! Про це точилися суперечки мало не півроку. А все марно. Дивно. Артур випив іще води. "Усе владнається, – говорив він людям. – Кому потрібен цей паршивий проїзд. Вони не наважаться. Усе влаштується".
До чого ж болить голова! У коридорі Артур зупинився перед дзеркалом. Показав йому язика. "Жовтий", – подумав він. Означення "жовтий" крутилося в мозку в пошуках асоціацій. Через п’ятнадцять секунд Артур лежав перед будинком. Точніше перед бульдозером, який поволі наближався до будинку.
Містер Л. Просер був звичайною людиною. Іншими словами, він був двоногою вуглецевою біоформою, що походила від приматів. Містеру Л. Просеру було за сорок. Він був чоловік опасистий, не дуже стежив за своєю зовнішністю і працював у місцевій раді. Незвичним було лише те (але про це Л. Просер навіть не здогадувався), що сам він був прямий нащадок Чінгісхана по чоловічій лінії. Зовні риси монголоїдної раси не виявлялися – численні покоління добре-таки перемішали вихідний набір генів, і єдине, що лишилось у нього від великого предка, це велике черево і незбагненний потяг до головних уборів з натурального хутра.