– Що? – не повірив своїм вухам Форд.
Молодий вартовий з гору заввишки виник позаду і одним помахом руки вихопив їх із крісел.
– Але ви не посмієте викинути нас у відкритий космос, – закричав Форд. – Ми пишемо книжку.
– Опиратися марно! – гаркнув вартовий. Це була перша фраза, якої він навчився, коли вступив до лав сторожового корпусу вогонів.
Капітан споглядав усе подальше з підкресленою байдужістю. Артур у відчаї озирався довкола, шукаючи підтримки.
– Я не можу зараз помирати! – заволав він. – У мене болить голова. Не можу ж я з’явитися на небесах із головним болем. Я не матиму ніякого задоволення!
Вартовий міцно тримав величезними ручищами полонених, що пручалися. Він поклав низький уклін капітанській спині і попрямував із рубки. Грюкнули сталеві двері. Капітан лишився сам. Він щось бубонів собі під ніс, вдоволено поплескуючи зошит із віршами.
– Хм.. контрастує з сюрреалізмом основної метафори.., – на мить він замислився, тоді вуста його розплилися в зловісній усмішці. – Треба було з них ще познущатись перед смертю.
Звуки відчайдушного опору двох гуманоїдів, затиснутих під гумовими вогонськими пахвами, відлунювали у сталевому коридорі.
– Хай тобі біс! – простогнав скручений Артур. – Відпусти мене, звірюко! Вартовий незворушно прямував далі.
– Не бійся, – прохрипів Форд, – я зараз щось придумаю, – але його тон не обнадіював.
– Опиратися марно! – гаркнув про всяк випадок вартовий.
– І помовч краще, – видушив із себе Форд. – Хіба можна продуктивно мислити, коли ти варнякаєш чорті-що?
– Боже, – простогнав Артур, – хотів би я подивитись на тебе, якби сьогодні знищили твою планету. Я планував провести цей день зовсім інакше. Спочатку – почитати в ліжку, потім – розчесати собаку. Зараз лише чотири години, а мене вже хочуть викинути з НЛО, та ще за шість світлових років від решток Землі, – він захрипів, бо вогон затис його сильніше.
– Гаразд, гаразд, – заспокоював Форд, – без паніки!
– Хто тут балакає про паніку? – обурився Артур. – Знаю, що ти скажеш – не треба нудити світом. Усе влаштується. Треба звикнути до обставин.
– Замовкни, Артур, ти впадаєш у істерику! – Форд спробував зосередитись, але цієї миті вогон гаркнув знову:
– Чинити опір марно!
– І ти теж замовкни! – відрізав Форд.
– Чинити опір марно!
– Слухай, друже, спочинь, – сказав Форд. Він вигнувся, щоб зазирнути в очі своєму катові. У голові йому сяйнула думка.
– Ти маєш від цього задоволення? – запитав він раптом. Вогон закляк на місці з ідіотським виразом на обличчі.
– Задоволення? – прогудів він. – У якому розумінні?
– У тому розумінні, – пояснив Форд, – чи тобі це подобається? Горлати, марширувати, викидати людей з кораблів...
Вогон утупився у низьку сталеву стелю, волохаті брови його майже повністю зійшлися, відбиваючи напружену роботу мозку. Він роззявив рота.
– Живеться мені непогано, – вимовив він зрештою.
– Та вже ж, – погодився Форд.
– Форде, що ти замислив? – запитав пошепки Артур.
– Нічого, просто проводжу соціологічне дослідження, – відказав той. – Тож живеться тобі непогано. Далі? – поновив він перервану розмову.
Вогон подивився на нього згори униз. Думки неквапно текли по його нечисленних звивинах.
– Так, – повторив він. – Але часом буває, я почуваюсь паскудно. Хоча... – він замислився, і як наслідок знову почав вивчати стелю, – хоча горлати мені подобається. – Він наповнив повітрям легені й гаркнув: – Чинити опір мар...
– Ну, звичайно, це ми вже чули, – поспішив зупинити його Форд. – Гарно ж це у тебе виходить! Але якщо частіше тобі паскудно, – Форд говорив навмисне повільно – щоб усі слова досягли мети, – заради чого ти так чиниш? Заради дівчини? Заради служби? Заради чоловічого самоствердження? Чи, може, ти вважаєш, що нудотній щоденній рутині немає кращої альтернативи?
Артур переводив погляд з одного обличчя на інше. Він нічого не розумів.
– Е.., – промимрив вартовий, – е... е... не знаю. Я думаю... мені здається... я просто виконую накази. Моя тітка завжди казала, що військова служба – прекрасне заняття для молодого вогона. Дають уніформу, портупею, бластер... і думати ні про що не треба...
– От бачиш, Артуре, – сказав Форд із виглядом людини, що нарешті знайшла правильну відповідь, – а ти вважаєш, що в тебе одного є проблеми.
Артур подумав, що правильніше було б сказати, що в нього були проблеми. Якщо відкинути проблеми, пов’язані із зруйнуванням Землі, і те, що зараз вогон майже задушив його, у нього не було ніяких проблем. А коли його й зовсім викинуть у космос...
– Спробуй стати на його місце, – не вгавав Форд. – На місце нашого бідолашного друга, життя якого цілком складається із марширування й викидання людей з кораблів...
– І горлання, – додав вартовий.
– Звичайно. І горлання, – погодився Форд. Він приязно поплескав по товстезній руці, що стискала його шию.
– ...А він навіть не розуміє, заради чого усе це! Артур погодився, що це досить-таки прикро. Погодився кивком голови, бо говорити не мав сили,
– Ну, коли ви мені співчуваєте, я гадаю...
– Молодець, – підбадьорив його Форд.
– Але ж, – загудів він знову, – що ви пропонуєте?
– Усе дуже просто! – Форд говорив бадьоро, але повільно. – Слід лише не робити те, що не приносить тобі насолоди. Піди і скажи їм, – вів він далі, – що не будеш виконувати більше ідіотські накази, – він не встиг розвинути свою думку, бо напружена розумова робота вимагала від вогона м’язових зусиль,
– Ууууууууууууммммммммнннннннн, – промимрив вартовий, – мені не до душі подібні розмови.
Форд зрозумів, що рятівний круг вислизає у нього з рук.
– Послухай, друже, дай час, – заторохтів він, – це лише початок. Ми ще багато чого можемо тобі розповісти.
Вартовий знову стиснув їх своїми ручиськами і, згадавши про наказ доставити полонених у шлюзову камеру, попрямував туди. Форд явно допік його до живого.
– Якщо вам байдуже, – сказав він, – то я спочатку виконаю наказ, а тоді повернусь до себе і погорлаю досхочу.
Форду Префекту зовсім було не байдуже.
– Зажди, послухай, – заговорив він швидше. І не так бадьоро.
– Ооооооооооххххххххх, – сказав Артур, не маючи нічого конкретного на меті.
– Та постривай, – не вгавав Форд, – адже на світі так багато цікавого. Музика і живопис, наприклад. Хрррр!
– Чинити опір марно! – гаркнув вартовий. Тоді додав: – Знаєте, якщо все піде гладко, то мене, чого доброго, ще призначать старшим офіцером-горланом. А вакансій і на посаду офіцерів-негорланів не так багато. Краще я буду мовчати.
Вони підійшли до шлюзу – масивного круглого люка. Вартовий почаклував над замком, і люк відсунувсь убік.
– Дякую за пораду, – сказав вогон. – Бувайте! – І він проштовхнув Форда і Артура через люк у маленьку камеру. Артур, важко дихаючи, упав на сталеву підлогу, Форд кинувся до люка й підставив плече під кришку, що зачинялася.
– Але ж послухай, – закричав він вартовому, – існує величезна кількість речей, про які ти не маєш щонайменшої уяви... Що ти скажеш на.., – він відчайдушно копирсався у пам’яті, шукаючи якийсь переконливий приклад. На думку спала мелодія, яку він чув лише в обробці, – П’яту симфонію Бетховена.
– Та-та-та-там, – проспівав він. – Невже в тобі нічого не зворухнулось?
– Нічого, – відповів вартовий, – анічогісінько. Але я проспіваю це своїй тітці.
Він, може, і сказав ще щось, але слова його загубились назавжди. Цієї миті кришка щільно причинилась, раптово зникли усі зовнішні звуки, крім віддаленого гуркоту двигунів.
Форд роззирався довкола, переводячи подих.
– У хлопця великі задатки, – він притулився до холодної стіни шлюзу, – так я й думав.
Артур лежав там, де впав, не підводячи голови. Чулося лише його важке дихання.
– Тепер нам гаплик, так?
– Так, – луною озвався Форд, – гаплик.
– Ти так нічого й не придумав? Ти казав, що збираєшся щось вчинити? У тебе є план?