– Слухай-но, – Форд усе ще не міг відірватись від захоплюючого чтива, – їм чимало довелось пометикувати над технічним забезпеченням. "Роботи й комп’ютери кібернетичної корпорації Сіріуса нового покоління із СЛЯ-характеристиками".
– СЛЯ-характеристиками? – перепитав Артур. – Це ще що за штука?
– Справжні людські якості.
– Ах, он воно що, – зітхнув Артур, – можу собі уявити цей жах.
– Ваша правда, – пролунав голос іззаду. Низький і сумний, із слабким металевим відлунням.
Друзі різко повернулись і опинились лицем до лиця із сталевою людиною. Вона стояла в дверях і усім своїм виглядом демонструвала повну безнадію.
– Що? – перепитали вони одночасно.
– Жах, – повторив Марвін, – що вірно – то вірно. Жах і мерзотність. І не кажіть. Лишень погляньте на ці двері. – Він пройшов крізь одвірок. У його мозку замкнулись електричні ланцюги, що відповідали за іронію в голосі. – "Усі двері нашого корабля, – перейшов він на мову рекламного аркуша, – мають веселий і доброзичливий характер. Відчинитись перед вами – для них величезна насолода, зачинитись – задоволення від добре виконаного обов’язку".
Цієї миті двері зачинились, ніби навмисне хотіли проілюструвати виголошене.
– Охххххххххххххххххххххххххххххххх, – рипнули двері.
Марвін кинув на них презирливий погляд. Електричні ланцюги, які відповідали за логіку, пересмикнулись від відрази, його мозок почав розробляти детальний план здійснення над дверима фізичного насильства.
У обговорення ввімкнулись допоміжні ланцюги. Не псуй нерви через дрібниці. Воно тобі треба? – сказали вони й перемкнулись на співставний молекулярний аналіз матеріалу дверей і сірої речовини мозку присутніх індивідів. Працюючи в паралельному режимі, вони вирахували ступінь емісії атомів водню в оточуючому корабель кубічному парсеці простору. Тоді вимкнулись.
По корпусу робота пробігли дрижаки.
– Ідіть за мною, – промимрив він, – мені наказано супроводити вас на капітанський місток. Мене, у кого в голові комп’ютер завбільшки із цілу планету, вони примушують виконувати чорну роботу. Ви називаєте це життям?
Він повернувся й почвалав до ненависних дверей.
– Е-е, перепрошую, – Форд кинувся навздогін, – у підпорядкуванні якої держави знаходиться цей корабель?
– Дивіться, – Марвін, здавалося, не чув питання, захоплений процесом відкривання дверей, – вони відчиняються. Від них ще за кілометр тхне улесливістю.
Двері запобігливо зітхнули й розчинились.
– Ідіть за мною, – повторив Марвін.
Двері м’яко зачинились за останнім, вдоволено зойкнувши.
– Хочеться щиро подякувати Кібернетичній Корпорації Сіріуса, – буркотів Марвін собі під ніс, насуплено крокуючи начищеним до болю в очах коридором, – Давайте створювати роботів із справжніми людськими якостями. Ось вам, будь ласка. Погляньте, що вони зробили зі мною.
Форд і Артур промимрили щось незрозуміле.
– Як я ненавиджу двері! – вигукнув Марвін, тоді, схаменувшись, додав. – Я не дуже дію вам на нерви?
– У підпорядкуванні якої держави... – почав був Форд знову.
– Ніякої, – перебив робот, – його вкрали.
– Вкрали?
– Так, свиснули, потягли, поцупили...
– Хто ж?
– Зафод Бібльброкс.
З обличчям Форда сталася дивна метаморфоза. Щонайменше п’ять зовсім різних почуттів – від глибокого потрясіння до глибокого вдоволення – відбились на ньому воднораз. Ліва нога, яку він підняв, щоб зробити черговий крок, зависла в повітрі. Він дивився на робота, намагаючись зворушити заціпенілі м’язи.
– Зафод Бібльброкс..? – перепитав він уже іншим голосом.
– Хіба я сказав щось непристойне? – Марвін із натугою волочив своє тіло. – Даруйте. Даруйте, що я ще маю нахабство дихати, хоча, відверто кажучи, я ніколи не дихаю. Як мені кепсько. Ось іще одні з цих улесливих дверей. Життя? Що ви про нього знаєте?
– Ніхто й словом про життя не обмовився, – буркнув роздратовано Артур. – Форде, що з тобою?
Форд перевів на Артура застиглий погляд.
– Цей робот сказав "Зафод Бібльброкс"?
Розділ 12
На кораблі лунали звуки шок-музики. На капітанському містку Зафод мучив інфрадельтахвильовий радіоприймач у пошуках останніх новин про свою особу. Протягом багатьох віків приймачами користувались так: натискали різні кнопки і крутили різні ручки. Удосконалення призвели до заміни управління на сенсорне – тепер для перемикання досить було легкого дотику. Для користування інфрадельтахвильовим радіоприймачем не треба було нічого торкатися, варто махнути рукою у потрібному напрямі. Таке вдосконалення, безсумнівно, заощаджувало чимало м’язових зусиль, але створювало певні незручності для слухачів. Тепер вони повинні були сидіти нерухомо, якщо, звичайно, хотіли дослухати передачу до кінця.
Зафод махнув рукою, й радіо переключилось. Та ж сама шок-музика, але трохи тихше – як фон для передачі останніх новин. Текст повідомлення був зредагований так, щоб він лунав в унісон з ритмом музики.
– Вітання усім розумним біоформам, хоч як далеко вони перебувають, – торохкотів диктор гугнявим голосом, – ми продовжуємо програму останніх новин, які передаємо на початку кожної години. Слухайте нас на інфрадельтахвилях цілодобово.
Головною новиною сьогодні, безсумнівно, є сенсаційне викрадення космічного корабля, обладнаного Двигуном Непередбаченості, яке так блискуче здійснив не хто інший, як Президент Галактики Зафод Бібльброкс. Питання, яке, напевне, хвилює ваших слухачів, – це чи остаточно втратив глузд наш Великий З? Бібльброкс – винахідник пангалактичного полоскальника, плейбой, про якого сама Ексцентрицицькія Зелумбідіс відізвалась як про найкращого коханця з часів Великого Вибуху. Бібльброкс, якого всьоме одноголосне обрано за Найнемоднішу Істоту у Відомому Всесвіті... куди занесе його цього разу. У нас в студії перебуває його особистий психіатр Гег Халфрунт...
Музика стишилась. В ефірі почувся інший голос, очевидно Халфрунта. Він розпочав: "Так, свичайно, я снав Сафота". Але цієї миті над головою пролетів електронний олівець і потрапив в радіус дії сенсорного радіо. Зафод повернувся розлютований. Позаду стояла Тріліан.
– Гей, – гукнув він, – ти що робиш?
– Я тут дещо з’ясувала, – Тріліан замислено постукала нігтем по цифрах на екрані дисплея.
– Це має бути щось надзвичайне, якщо ти відриваєш мене від останніх новин.
– Ти ще не наслухався про свою особу?
– Я почуваюся дуже непевно. Ти це знаєш.
– Зафоде, забудь на мить про свою особу. У мене важливі новини.
– Якщо поблизу виявиться щось важливіше, ніж моя особа, його слід негайно спіймати й знищити, – Зафод пильно поглянув на Тріліан, а по тому розсміявся.
– Це стосовно тих двох хлопців.., – сказала вона.
– Двох хлопців?
– Так, двох хлопців, яких ми врятували.
– А, – проказав Зафод, – тих двох-хлопців, яких ми врятували.
– Ми підібрали їх у секторі ZZ 9 Подвійної альфа Z.
– Ну то й що? – Зафод закліпав усіма чотирма очима.
– Це тобі ні про що не говорить?
– Ммммм, – промурмотів Зафод. – ZZ9 Подвійної альфа Z. ZZ 9 Подвійної альфа Z?
– Так, – сказала Тріліан.
– А що значить оце Z? – запитав Зафод.
– Котре?
– Будь-яке.
Однією з перших труднощей, що з нею зіткнулась Тріліан, спілкуючись із Зафодом, було з’ясування – коли 1) він прикидається ідіотом навмисне, щоб збити людей з пантелику (якщо йому ліньки помізкувати й хочеться, щоб за нього це робили інші), 2) він прикидається цілковитим дурнем, аби приховати той факт, що він таки нічогісінько не розуміє в тому, що діється, і 3) коли він справді впадає в ідіотизм. Народ вважав його дуже кмітливим, що загалом відповідало дійсності. Але кмітливість його спрацьовувала не завжди. І це Зафода непокоїло. Тож краще хай люди вважають його хитрим, аніж дурним. Саме це Тріліан і вважала дурістю, але переконувати його у неї не вистачало сил.