Вона зітхнула, і, щоб спростити справу, вивела на дисплей карту зоряного неба.
– Тут, – вказала вона пальцем.
– Ага, он воно що! – сказав Зафод.
– Ну? – запитала вона.
– Що, "ну"?
У її мозку, що розділився навпіл, одна половина кричала на другу.
– У цьому секторі ти зустрівся зі мною, – сказала вона якомога спокійніше. Зафод подивився на неї, по тому – на екран.
– Ах, он воно що! – гукнув він. – Оце так збіг. Ми мали попасти в центр туманності Коняча Голова. Як же ми залетіли сюди?
– Непередбачений Двигун, – Тріліан глибоко зітхнула, – ти казав, що на цьому кораблі ми можемо опинитись у будь-якій точці Всесвіту.
– Звичайно, але все одно, оце так збіг!
– Іще б пак!
– Знову опинитись у цьому місці й знову когось підчепити. Попри всі неосяжності Всесвіту! Мені треба поміркувати. Комп’ютере!
Бортовий комп’ютер Кібернетичної Корпорації Сіріуса, що контролював роботу кожної молекули корабля, миттєво включив синтезатор мови.
– Привіт! – проказав він бадьорим голосом, із друкарського пристрою вистрибнула перфострічка, що фіксувала все сказане комп’ютером: – Привіт!
– Господи! – не зважаючи на недовгий час роботи з цим комп’ютером, Зафод уже встиг його зненавидіти.
Комп’ютер заторохкотів зумисне веселим голосом рекламного агента, що закликає купити пральний порошок.
– Насамперед, повинен попередити, що з усіх питань звертайтесь прямо до мене. Мене поставили сюди, щоб їх вирішувати.
– Знаю, знаю, – замахав Зафод руками. – Краще вже я порахую на папірці.
– Розумію, – сказав комп’ютер, випльовуючи перфострічку, – але якщо у вас...
– Замовкни! – гримнув Зафод. Він вихопив у Тріліан олівця.
– Окей, окей! – сказав комп’ютер ображено і вимкнувсь. Зафод і Тріліан поринули у цифри, що мерехтіли на екрані штурманського пульта.
– Чи можемо ми вирахувати точно ймовірність їхнього врятування?
– Звичайно, – відповіла Тріліан, – це константа. Один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч семисот одного.
– Досить мала ймовірність, їм пощастило.
– Ще б пак.
– А їхні шанси бути підібраними кимось іншим?
Тріліан натисла кілька кнопок. Цифри показали один до двох у ступені безмежність мінус одиниця (ірраціональні числа широко використовувались у фізиці неймовірностей).
– Таки-так! – Зафод навіть присвиснув. Тріліан запитально поглянула на Зафода.
– І це ще далеко не всі збіги. Якщо скласти усе докупи, то вийде неймовірно мала ймовірність.
Зафод нашкрябав кілька цифр, потім закреслив їх і кинув олівець.
– Чортзна-що! Це неможливо вирахувати.
– Справді!
Зафод стукнув однією головою об другу й заскреготів зубами.
– Гаразд, – зітхнув він. – Комп’ютере!
– Привіт, – включився синтезатор мови (перфострічка повторила вітання), – моє завдання – полегшити вам життя і робити його ще приємнішим і приємнішим...
– Замовкни. Займись ліпше роботою.
– Завжди готовий, – відгукнувся комп’ютер, – тож вам потрібен ймовірносний прогноз...
– Що ґрунтується на даних неймовірносних величин.
– Окей, – комп’ютер базікав без упину. – Дайте відповідь, насамперед, на таке питання. Чи відомо вам, що людська доля залежить від номеру телефону? Гримаса болю спотворила обличчя Зафода й Тріліан.
– Ти що, збожеволів?
– Зовсім ні. Але я не певен, що зможу сказати те ж саме про вас, коли ви дізнаєтесь правду.
Тріліан скрикнула. Вона вказала на цифри на екрані дисплея.
– Номер телефону? – перепитала вона. – Ця залізяка сказала "номер телефону"?
На екрані миготіли цифри. Комп’ютер тактовно помовчав, потім сказав:
– Я б хотів сказати...
– Будь ласка, не треба, – перебила його Тріліан.
– Ти щось розумієш? – запитав її Зафод. – Я – ні.
– Не знаю, – відповіла Тріліан. – Але ці прибульці – їх веде сюди наш занудний робот. Чи не можна побачити їх на екрані монітора?
Розділ 13
Марвін чвалав коридором і голосно скаржився на життя.
– ...а ще я, щоб ви Знали, страждаю від болю в діодах лівого боку...
– Не може бути, – Артур втомився слухати це ниття.
– Ще як може, – сказав Марвін. – Скільки разів я казав їм, щоб мені їх замінили, та хіба ж мене хтось слухає?
– Уявляю собі...
– Так, так, так, – бубонів собі під ніс Форд. – Значить, Зафод Бібльброкс.
– Знаєте, що зараз станеться? – Марвін спинився, піднявши руку.
– Ні, а що? – запитав Артур. Йому було байдуже, що станеться.
– Ось ще одні з цих дверей, – Марвін обвів солідних розмірів двері підозрілим поглядом.
– Ну, – сказав Форд нетерпляче, – ми зайдемо чи ні!
– Ми зайдемо чи ні? – передражнив його Марвін. – Що нам іще лишається. Це – єдиний вхід на капітанський місток. Я виконав наказ. На сьогодні це найскладніше з інтелектуальних доручень.
Наче мисливець, що чатує на здобич, Марвін наблизився до дверей.
– Дякую вам, – проспівали двері і відчинились, – за те, що ви ощасливили звичайні двері.
Всередині у робота щось обірвалося.
– Дивно, – проказав він замогильним голосом, – тієї миті, коли здається, що гірше й бути не може, життя стає зовсім нестерпним.
Він проволочив своє тіло крізь ненависні двері. Артур і Форд обмінялися промовистими поглядами і знизали плечима. Зсередини долинув голос Марвіна:
– Я виконав ваше доручення, – прогугнявив він, – що накажете мені робити далі – іржавіти в кутку чи одразу розсипатись на порох?
– Ні те, ні інше, Марвіне. Запроси їх увійти, – почувся чийсь голос. Артур не зрозумів, чому Форд сміється.
– Що..?
– Цить, – сказав Форд. – Зайдемо, – і він зайшов.
Артур попрямував за товаришем не без внутрішнього тремтіння. Те, що він побачив, вразило його. Посеред кімнати сиділа людина. Вона балансувала на кріслі, поклавши ноги на дошку з приладами. Лівою рукою вона длубалася зубочисткою в зубах правої голови. Ліва голова всміхалась широкою привітною усмішкою. Кількість речей, у існування яких досі не вірив Артур, але які все ж існували, продовжувала зростати. Артур аж рота роззявив.
– А, Форде, привіт. Як поживаєш? – дивовижний чоловік спроквола помахав Форду рукою. – Радий, що ти нарешті спромігся мене провідати. Але ніхто не міг зрівнятись із Фордом у витримці.
– Зафоде, друже, – недбало озвався Форд, – я теж радий тебе бачити. До речі, ти прекрасно виглядаєш. Ця третя рука тобі навіть пасує. Ти справді вкрав цю калошу?
– Ви... ви знайомі? – у Артура очі полізли на лоб.
– Знайомі? – перепитав Форд. – Так, це... – він осікся, згадавши, що за правилами гарного тону першими слід рекомендувати гостей. – Познайомся, Зафоде. Це мій друг – Артур Дент. Я врятував його в останню мить.
– Справді? – сказав Зафод. – Привіт, Артуре. Дуже радий, – його права голова повернулась, кивнула Артурові й знову схилилася до руки, що знову стала длубатися в зубах.
– Артуре, – продовжив Форд, – це – Зафод Бібльброкс, мій напівдвоюрідний брат...
– Ми зустрічались, – обірвав його Артур.
Коли мчиш по магістралі, натискаючи на педаль газу, і випереджуєш шикарні спортивні автомобілі, то почуваєшся справжнім героєм. Але навіть у справжніх героїв бувають прикрі похибки, наприклад, коли вони помилково переключаються на першу швидкість замість третьої. Двигун реве, мов сто буйволів, мотор ладен вивалитись на дорогу, машина стрімко втрачає ходу.