– Чудово, – з полегкістю сказав Зафод. – Ми керуватимемо ним усі разом.
– Я також не вмію, – озвався Артур, вирішивши, що саме час заявити про себе на повний голос.
– Я так і гадав, – сказав Зафод. – Окей, комп’ютере, давай ручне управління.
– Даю, – відповів комп’ютер.
Розсунулись панелі, з’явилась клавіатура, вкрита прозорою плівкою поліетилену, загорнена целофаном. До всього цього комплексу ще не торкалася нічия рука.
Зафод дивився на нього спантеличено.
– Чудово, Форде, – сказав він. – Повний назад і десять градусів праворуч. Чи можна...
– Щасти вам, хлопці, – защебетав комп’ютер. – Тридцять секунд до зіткнення.
Форд кинувся до важелів, до тих, які хоч трохи видавались знайомими, і потягнув їх. Корабель важко затрусився – запрацювали одразу усі маневрові двигуни. Форд повернув половину важелів у вихідне положення. Корабель виписав півколо і ліг на зворотний курс. Тепер вони мчали назустріч ракетам.
Стіни враз випустили повітряні подушки – за мить до того, як до них притиснуло команду. Сила інерції давила їм груди, не давала відітхнути. Зафод вигинався, мов епілептик, аж поки нарешті дотягся до важеля на панелі управління.
Важіль клацнув. Корабель круто повернувся і помчав угору. Відцентрова сила жбурнула команду на протилежну стіну. Фордів "Путівник по Галактиці для космотуристів" з усього маху врізався в пульт, ввімкнувся і почав розповідати тим, хто міг ще слухати, про безпечні методи вивезення з Антареса статевих залоз довгохвостого папуги. (Статеві залози Антаресанського довгохвостого папуги, нанизані на трубочку для коктейлю, вважаються – о сором! – вишуканими ласощами. Багаті ідіоти ладні викласти за них цілу купу грошей лише для того, щоб похизуватись перед іншими багатими ідіотами.)
Корабель продовжував стрімко падати.
Якраз цієї миті хтось із членів екіпажу набив собі здоровезного синця на руці. Та проте смертоносні ракети не завдали кораблю ніякої шкоди.
Безпека екіпажу на кораблях, які обладнано Двигуном Непередбаченості, гарантується.
– Двадцять секунд до зіткнення, хлопці.., – попередив комп’ютер.
– Вмикай свої трикляті двигуни! – гукнув Зафод.
– Будь ласка, хлопці, вмикаю, – відповів комп’ютер. Загуркотівши двигунами, корабель вийшов із піке й знову помчав назустріч ракетам.
– Коли ідеш крізь дощ і бурю, – гугняво заспівав комп’ютер, – не схиляй голови.
Зафод крикнув, щоб він заткнувся, але його голос заглушився гуркотом, який – цілком природно – здався їм голосом близької невблаганної смерті.
– І не... лякайся... темряви, – гугнявив Едді. Корабель вирівнявся, але продовжував тепер летіти дном до гори, тож, лежачи на стелі, вони ніяк не могли дістатися до пульта управління.
– Коли вщухає буря.., – наспівував Едді.
Зображення двох ракет на екранах більшали, наближалися, насувалися.
– ...Буде сонце і блакить...
Через щасливий збіг обставин ракети не встигли відкоригувати свої траєкторії на корабель, що викручувався навсібіч. Вони проскочили прямісінько під ним.
– І буде пісня жайвора... Зважте хлопці: зіткнення через п’ятнадцять... то йди ж супроти вітру...
Ракети круто повернулися й кинулись навздогін за кораблем.
– Ну от бачите, – сказав Артур, прикипівши поглядом до екрана. – Тепер нам уже, певно, кінець.
– Щоб тобі заціпило! – вигукнув Форд.
– То кінець нам чи ні?
– Авжеж кінець.
– Іди крізь дощ... – співав Едді.
І раптом Артура осяйнула ідея. Він підвівся.
– А чому б не запустити цей ваш Двигун Непередбаченості? – вигукнув і він. – Давайте спробуємо.
– Ти збожеволів? – сказав Зафод. – Без попередніх розрахунків може скоїтись бозна-що...
– Однаково краще, ніж помирати.
– Нехай розбито твої мрії, – виспівував Едді. Артур подерся по панелях пульта до самої стелі.
– Та ти іди з надією у серці.
– Чому Артур не може ввімкнути Двигун? – вигукнула Тріліан.
– Адже ти не один... П’ять секунд до зіткнення. Дуже був радий спілкуватися з такими цікавими людьми. Хай благословить вас Господь... Адже ти не один...
– Слухайте-но, – заволала Тріліан. – Чому Артур не може... Все потонуло у спалаху світла.
Розділ 18
Космічний корабель "Золоте Серце" летів далі. Ніщо не змінилося, крім інтер’єра. Внутрішні приміщення якимось незбагненним чином розширились, стіни вифарбувались у пастельні барви зеленого й блакитного тону. Кручені сходи посеред рубки, що вели в нікуди, потонули у буянні дивовижних жовтих рослин і папоротей. Центральний термінал комп’ютера прилаштувався на громіздкому моноліті сонячного годинника. Хитромудре розміщені світильники й ціла система дзеркал створювали ілюзію довгої оранжереї з рядами ретельно підстрижених кущів. По периметру колишньої рубки стояли мармурові столики на витких ніжках. При уважному погляді на гладкій поверхні мармуру можна було розпізнати обриси циферблатів і важелів перемикачів. Від дотику вони одразу ставали відчутними. У залі можна було знайти місце, звідки в системі дзеркал відбивались усі необхідні дані. Яким чином досягалось це відображення, лишилось таємницею. Словом, приміщення стало на диво гарним.
– Що тут з біса коїться? – озвався Зафод Бібльброкс, сидячи в лозовому кріслі.
– Я вважаю, – Артур сидів біля басейну з золотими рибками, – що в усьому винен рубильник, який запускає Двигун... – Він указав рукою туди, де мав бути рубильник. На його місці висів глек з квітами.
– Де ми є? – запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів. У руці він тримав запітнілий келех із пангалактичним полоскальним полиском.
– Думаю, там, де й були, – сказала Тріліан. У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.
Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.
– Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга – на дуже здивованого кашалота.
– Коефіцієнт неймовірності, – втрутився Едді, який анітрохи не змінився, – одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма. Зафод зиркнув на Артура.
– От бачиш, що ти накоїв, землянине!
– Але ж я тільки... – промимрив Артур.
– Чудово придумано, хлопче! Врубати Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.
– О, – видихнув Артур полегшено, – це дрібниці...
– Ти так вважаєш? – запитав Зафод. – Тоді забудьмо про це. Комп’ютере, йдемо на посадку.
– Але ж...
– Я сказав, забудьмо про це.
Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.
Але повітря – не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.
Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.
"Ох..! Що діється? – подумав кашалот. – Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому Живу на світі? Що таке "хто я"? Спокійно. Головне – не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму... моєму... Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.
Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля... назвемо це-головою. Нехай це буде... вітер. Непогана назва. Це стає... добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це... назвемо його хвостом – так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре, дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?