Ні.
Та й годі. Мені ще багато... доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.
Може, це – вітер?
Його стало набагато більше, чи не так?
Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла... їй потрібно дати велике гучне ім’я, наприклад, ...O-ля...мля... земля. Вірно! Прекрасне ім’я – земля!
Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?"
Геп! І запала тиша.
Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: "О, ні, тільки не це!" Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.
Розділ 19
– Робота з собою захопимо? – запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню. Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.
Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося "Золоте Серце".
– Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.
– Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?
– Мені б ваші турботи, – заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, – що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова.
– Мої білі миші повтікали! – закричала Тріліан, вбігаючи до рубки. Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав:
– Та пішли вони...
Тріліан блимнула на нього сердито й зникла.
її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві.
– Добрий день, хлоп’ята.
Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись – це наш колишній Едді, – пояснив Зафод, – я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще.
– Сьогодні – ваш перший день на чужій планеті, – вів далі новий голос Едді, – тому я вимагаю, щоб ви застібнулися на всі ґудзики і не гралися з бридкими чудовиськами, в яких очі наче блюдця.
Зафод нетерпляче постукав по люку.
– Мабуть, буде краще, – сказав він, – якщо ми вдамося до послуг логарифмічної лінійки.
– Молодець! – похвалив комп’ютер. – Хто це сказав?
– Прошу тебе по-доброму, відчини люк, – озвався Зафод, насилу стримуючи гнів.
– Доки я не дізнаюсь, хто це сказав, не відчиню, – наполягав комп’ютер.
– О Боже, – прошепотів Форд, притулився до стіни й порахував до десяти. Він боявся, що одного чудового дня розумні істоти зовсім розучаться рахувати. Тільки вміючи рахувати, люди можуть довести машинам свою незалежність.
– Зізнавайтесь, – суворо сказав Едді.
– Комп’ютере.., – почав Зафод.
– Я чекаю, – перебив його Едді. – Якщо треба, я чекатиму цілий день.
– Комп’ютере, – повторив Зафод, який зрозумів, що логічними доказами машину не переконаєш, – якщо ти цієї ж миті не відчиниш цей люк, я візьму сокиру і перепрограмую нею твою пам’ять, затямив?
Едді, який не чекав такого повороту справи, замислився.
Форд продовжував рахувати вголос. Гіршої образи для комп’ютера не вигадаєш. Однаково, що підійти до людини і зашепотіти на вухо: "Ти такий-розтакий..."
Нарешті Едді опанував себе і сказав примирливо:
– Нам іще доведеться попрацювати над своєю поведінкою. Люк відчинився.
В обличчя їм ударив порив крижаного вітру. Вони ступили на мертву поверхню Магратеї, вкриту товстим шаром пилу.
– Ви ще пожалкуєте, – прокричав Едді їм у спину й зачинив люк. Через кілька хвилин він знову відчинив і зачинив люк, виконуючи зовсім несподівану команду.
Розділ 20
П’ять постатей ішли рівниною без жодних ознак життя. Місцями вона була брудно-сірого кольору, місцями – брудно-коричневого і скидалась на пересохле болото, хоч без рослинності, зате густо засипане курявою. Віяв холодний вітер. На Зафода цей краєвид діяв гнітюче. Він замикав процесію і відстав від інших. Вітер обпік Артурові очі й вуха, груди болісно стискалися, вдихаючи розріджене повітря. Та ще дужче допікали думки.
– Фантастика, – сказав він, і його голос загримотів у вухах. Звук тут поширювався дуже погано.
– Справжня діра, – погодився Форд. – Набагато цікавіше порпатись у смітнику.
Він був страх який лютий. З усіх екзотичних недосліджених планет, де вирує життя, обрати цю! Та ще після п’ятнадцяти років заслання! Хоча б якийсь жалюгідний абориген. Форд зупинився, підняв грудку мерзлої землі. Під нею не було анічогісінько цікавого, заради чого варто було пхатися сюди з такої далини, подолавши відстань у кілька тисяч світлових років.
– Ти не розумієш, – стояв на своєму Артур, – та я ж уперше в житті ступив на землю іншої планети. Чужий, незвіданий світ... Жаль, що він виявився таким нудним.
Тріліан зіщулилась і засунула руки в кишені. Вона ладна була заприсягтися, що краєчком ока щойно помітила якийсь рух. Але коли озирнулась, позаду біліли лиш обриси їхнього "Золотого Серця". Усе було тихо. Із сусіднього пагорба махав рукою Зафод. Він видавався збудженим і щось гукав, але через вітер та розріджене повітря слів не можна було розчути.
У міру наближення пагорб набував правильних обрисів. Це був, власне, не пагорб, а кратер футів п’ятдесят у діаметрі. Довкола кратера лежали якісь червоні й чорні шматки. Форд зупинився й підняв один із них. На дотик він нагадував мокру гуму.
Жахнувшися, він збагнув, що тримав в руках свіже м’ясо кашалота.
На вершині кратера їх чекав Зафод.
– Погляньте, – він вказав у центр кратера, там лежали рештки кашалотового тіла. Йому можна було лише позаздрити – він прожив надто коротке життя, щоб устигнути розчаруватися в ньому.
Настала тиша, яку порушувало лиш спазматичне дихання Тріліан.
– Сподіваюсь, ти не збираєшся його поховати? – запитав Артур і одразу ж пожалкував про свої слова.
– Ходімо, – сказав Зафод і став спускатися в кратер.
– Куди, вниз? – Тріліан аж засіпало від огиди.
– Еге ж, – кивнув Зафод, – ходімо, я вам дещо покажу.
– Нам і звідси чудово видно, – запротестувала Тріліан.
– Та ні, не решток кашалота, – пояснив Зафод. – Ходімо. Ніхто не рушив з місця.
– Та ходімо ж, – наполягав Зафод, – я знаю, як потрапити в неї.
– У неї? – жахнувся Артур.
– Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п’ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу!
Марвін знову почав щось іронічно мугикати.
Зафод штурхонув його ногою, і він змовк.
Долаючи огиду, члени екіпажу "Золотого Серця" рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися.
– Життя! – сумовито сказав Марвін. – Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити – ніколи.
Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти.