– За переказами, – сказав Зафод, – магратейці здебільшого жили під землею.
– Чому? – поцікавився Артур. – Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?
– Не знаю, – відказав Зафод.– Може, під землею веселіше.
– Ти певен, що нам туди треба? – запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. – Один раз нам уже дали відкоша.
– Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине...
– Артур, – поправив Зафода Артур.
– Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?
– Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.
– Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!
– Твоєї чи моєї?
– Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.
І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.
– Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, – сказав Артур.
– Аніскілечки не сумніваюсь, – запевнив його Марвін. Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.
Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.
Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.
– Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, – сказав він, переступаючи через купи сміття.
Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.
Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.
– Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?
– Нічого особливого. Просто якісь малюнки, – відповів Зафод, не обертаючись.
Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.
– Слухай-но, – звернувся Форд до Зафода, – ти й далі стверджуєш, що це – Магратея?
– Звичайно, – відповів Зафод, – ти ж сам чув голос на плівці.
– Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!
– Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.
– А "Золоте Серце" ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?
– Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.
– Багато чого? – здивовано перепитав Форд. – Наприклад?
– Не знаю.
– Що?
– Я сказав, що не знаю, чого шукаю.
– Себто як?
– Тому що.., тому.., що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.
– Ти з глузду з’їхав?
– Не виключено, що з’їхав, – спокійно сказав Зафод. – Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива.
Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода.
– Послухай-но, старий, якщо ти збираєшся... – почав Форд.
– Постривай, – перебив його Зафод. – Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати "Золоте Серце", і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, – тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись – навіщо мені це, як мені таке спало на думку – і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити.
Зафод замовк. Тоді зморщив чого і продовжив.
– Сьогодні вночі я знову про це думав. Скидається, що по півголови в мене не працює, як слід. Ніби хтось користується моїм мозком. Обміркувавши усе разом, я дійшов висновку, що цей хтось відмежував частину мого мозку від мене самого. Цікаво, подумав я, чи існує спосіб перевірити ці здогади.
Я пішов у лабораторію й підключився до енцефалографа. Проробив усі можливі й неможливі медичні трюки з обома головами – усе те, що робили зі мною перед призначенням на посаду Президента. Анічогісінько. Принаймні, нічого нового. Тести показали, що я розумний, вразливий, безвідповідальний. Що на мене не можна покладатися і що я екстраверт. Ніяких аномалій. Тоді я почав вигадувати все нові й нові тести. Нічого. Я наклав результати досліджень однієї голови на результати другої. Знову нічого. Під кінець я справді мало не збожеволів. Перед сном я взяв енцефалограму і подивився на неї крізь зелений фільтр. Ти пам’ятаєш, Форде, у мене з дитинства пристрасть до зеленого кольору. Я завжди мріяв стати пілотом розвідувального космоплану.
Форд кивнув.
– І ось тоді я, нарешті, побачив, – сказав Зафод. – Побачив виразно. З середини обох півкуль було вирізано по секції: вони з’єднувались лише між собою. Якийсь покидьок обрізав усі синапси.
Форд заціпенів від жаху. Тріліан зблідла.
– Хтось зробив операцію? – прошепотів Форд.
– Еге ж.
– Ти не здогадуєшся, хто б це міг бути і чому він це зробив?
– Причина мені не відома. Проте я знаю, хто цей покидьок.
– Знаєш? Але звідки?
– Він залишив свої ініціали на обрізаних синапсах. Залишив навмисне, щоб я зміг їх прочитати.
Форда почала бити нервова лихоманка, тіло вкрилося ціпками.
– Ініціали? Випалені на синапсах?
– Точно.
– Чиї? Та говори ж, Христом-богом прошу!
Хвилину Зафод дивився на нього мовчки, потім одвів очі.
– 3. Б., – сказав він спокійно.
Цієї миті позад них із гуркотом упала сталева заслінка, закривши вихід до коридору. Кімната почала наповнюватись газом.
– Докажу потім, – устиг вимовити Зафод перш, ніж утратив свідомість.
Розділ 21
Похмурий, мов хмара, Артур міряв кроками кратер.
Завбачливий Форд у останню мить встиг тицьнути йому "Путівник по Галактиці для космотуристів". Артур навмання натис кілька кнопок.
"Як ми вже казали, в "Путівнику" міститься багато відступів, які включено до тексту редакторами з єдиною метою – порозважати читача.
Один із таких відступів (саме на нього й натрапив Артур) стосується діяльності якогось Віїта Вуяджига – одного з обдарованих студентів університету Максимегалона. Він займався вивченням стародавньої філології, трансформативноі етики і теорії гармонійних коливань сприйняття історії. Безсумнівно, на нього чекала блискуча наукова кар’єра, якби не випадкова зустріч із Зафодом Бібльброксом. За пляшкою пангалактичного полоскального полиску Зафод поділився зі своїм новим знайомим однією проблемою, яка давно його цікавила, а саме: куди зникають кулькові ручки. Зустріч перевернула усе подальше життя Віїта.
Самотужки він здійснив ретельне дослідження, для чого йому довелось побувати в усіх провідних центрах Галактики по виробництву кулькових ручок. Як результат, на світ з’явилась оригінальна теорія, що довгий час збуджувала думки найширших верств громадськості. Згідно цієї теорії у космосі, крім планет, населених гуманоїдами, рептилоїдами, рибоїдами, ходячими деревоїдами й надрозумними тінями кольору морської хвилі, повинна існувати планета, населена кулькоїдами. Саме туди й прагнуть потрапити усі залишені без нагляду кулькові ручки. Нечутно пролазять вони у чорні дірочки космосу, щоб дістатись світу, де вони зможуть вдосталь насолоджуватись унікальним кулькоідним існуванням, де здійсняться, нарешті, їх кулькомрії й де усі ведуть кулькоеквівалент щасливого життя.