– Ти гадаєш, що після розмови з Юденом ти зробив собі цю операцію?
– Можливо. Він завжди умів переконувати людей.
– Зафоде, друже, ти повинен берегти себе. Зафод знизав плечима.
– Невже ти не маєш ніякого уявлення, звідки взялася ця халепа? Зафод замислився. Думав він довго, й здається, у нього виникли деякі сумніви.
– Ні, – зрештою сказав він. – Очевидно, я пильно бережу всі свої секрети від самого себе. Проте таку мою обережність можна зрозуміти, – додав він, ще трохи подумавши. – На таку непевну людину, як я, я аж ніяк не можу покластися.
Цієї миті навкруг них розтанула остання планета з тих, що рекламувалися в каталозі. Вони знову опинились у реальному світі: сиділи на оксамитовій канапі в шикарній вітальні з рекламними стендами і конкурсними дипломами на стінах.
– Миші чекають на вас, – сказав високий магратеєць і зник.
Розділ 30
– Оце й усе, – мовив Слартібартфаст, пробуючи навести хоч якийсь порядок у своєму захаращеному кабінеті. Він узяв верхню папку з великого стосу, подумав, куди б її покласти, але не знайшов вільного місця. Поклав її назад, порушив і без того нестійку рівновагу, й папери лавиною посипалися на підлогу. – Потім Великий Мислитель спроектував Землю, ми збудували її й заселили.
– А вогони зруйнували її за п’ять хвилин до закінчення програми, – додав з гіркотою Артур.
– Так, – погодився старий. Він обвів кімнату безнадійним поглядом. – Десять мільйонів років роботи коту під хвіст. Десять мільйонів років, землянине... Чи можете ви собі уявити цей неосяжний проміжок часу? За цей час із нікчемного черв’яка п’ять разів могла вирости й розвинутися будь-яка галактична цивілізація. Тепер її більше не існує. Він помовчав і додав:
– Ось якого лиха може заподіяти бюрократія. – Я багато що зрозумів, – заговорив Артур. – Наприклад, я збагнув природу того дивного почуття, що переслідувало мене все життя. Мені здавалося, що в світі тривають незворотні, руйнівні процеси, які керуються іззовні, хоча достеменно ніхто нічого не знає.
– Ні, – зітхнув старий, – це звичайнісінька паранойя. У Всесвіті на неї хворі абсолютно всі.
– Усі? – вигукнув Артур. – Але ж в усіх не можуть ні з того ні з сього виникнути однакові почуття. Можливо, Всесвітом справді хтось керує?
– Можливо. Але яке це має значення? – сказав Слартібартфаст. – Може, те, що я зараз скажу, старечий маразм, але я завжди дотримувався думки, що, коли шанси дізнатися правду дуже малі, єдине, що лишається, – це погамувати цікавість і зайнятися своїми справами. Із цим девізом я не розлучався все життя. Я став дизайнером і навіть отримав за узбережжя Норвегії почесну грамоту.
Він понишпорив серед паперів і витяг велику голограму зі своїм ім’ям і краєвидом узбережжя Норвегії.
– Ну то й що, скажете ви? – поставив він риторичне запитання. – Немає чим хвалитись. Усе життя займатися фіордами – яка нудота. Одного дня вони увійшли в моду, ось тоді мене й нагородили.
Він покрутив голограму в руках і, знизавши плечима, відкинув убік. Але кинув він її не будь-як, а обережно, так щоб вона не розбилася.
– У новому варіанті Землі мені доручили Африку. Зрозуміло, я покраяв її узбережжя фіордами. А як же інакше? Вони мені подобаються. Хай пробачать мені мої старомодні смаки, але я вважаю, що фіорди надають континентові мальовничого бароккового обрису. А мені кажуть, що я вижив з розуму, що фіордам не місце в екваторіальній зоні. Не місце! – він засміявся. – Звідки їм знати, де місце фіордам? Сперечатись не варто, науці тепер багато що під силу, але я б із радістю відмовився від знання на користь щастя.
– Хіба ви не щасливі?
– Звичайно, ні.
– Прикро, – зітхнув Артур, – я думав, що хоч у вас не існує ніяких проблем. На пульті спалахнула біла лампочка.
– Ходімте, – сказав Слартібартфаст, – вам слід зустрітися з мишами. Ваша поява на Магратеї викликала небувале зацікавлення, її вважають третьою за неймовірністю подією в історії Всесвіту.
– А які перші дві?
– О, швидше за все ті дві можна пояснити випадковим збігом, – відмахнувся Слартібартфаст. Він одчинив двері й пропустив Артура.
Артур востаннє оглянув кабінет, тоді – себе. Він все ще був у тому заляпаному брудному костюмі, що в ньому в четвер уранці валявся в калюжі.
– Усе моє життя, – промимрив він собі під ніс, – суцільне непорозуміння.
– Даруйте? – перепитав старий.
– Ні, нічого, – мовив Артур, – я пожартував.
Розділ 31
Усі знають, що слова, кинуті на вітер, інколи призводять до катастрофічних наслідків, однак масштаби катастрофи все ще непередбачені.
Так трапилось і того разу, коли Артур вимовив сакраментальну фразу "Усе моє життя – суцільне непорозуміння". У матерії простору-часу утворилась крихітна чорна дірочка, через яку слова прослизнули в часі назад – у минуле, в просторі – у віддалену Галактику. Там саме два народи, незвичного вигляду, але досить агресивно настроєні, стояли на порозі кривавої космічної війни.
Їхні лідери зібралися на вирішальну зустріч.
У кімнаті переговорів панувала напружена тиша.
За столом сиділи і пасли один одного очима головнокомандуючий ВЛ’Хург – він красувався в своїх формених чорних інкрустованих діамантами шортах і Г’Гугвунтт у хмаринці запашного зеленого диму – ватажок армади до зубів озброєних військових кораблів. Обидва флоти були готові будь-якої миті кинутися в бій. ВЛ’Хург вимагав від цієї ницої тварюки Г’Гугвунтта забрати назад слова, нечемно сказані на адресу його покійної матері.
Г’Гугвунтт ховався за завісою густих випаровувань.
У цю мить фраза "Усе життя – суцільне непорозуміння" досягла столу переговорів.
Зовсім випадково на мові ВЛ’Хурга вона означала одну страшну лайку, тож ворогуючим сторонам не лишалось нічого іншого, як розв’язати жахливу бійню, що затяглася б на багато століть.
Через кілька тисяч років, коли населення їхньої Галактики помітно зменшилось, воюючі сторони визнали прикру помилку, якої припустилися. Вони владнали непорозуміння, об’єднали свої флотилії й оголосили немилосердну війну нашій Галактиці. На той час стало абсолютно точно відомо, що саме вона є джерелом бузувірської фрази.
І ще кілька тисяч років могутні кораблі продирались крізь космічні хащі, аж поки досягли першої планети ворожої Галактики. Це була Земля. Із виттям кинулись вони на планету. Але – чи то внаслідок грубого прорахунку в масштабах, чи то в результаті іншого прорахунку – весь озброєний до зубів флот з’їло якесь цуценя.
Вчені, які досліджують причинно-наслідкові зв’язки в історії Всесвіту, схильні твердити, що такі прорахунки неминучі й що ми не в змозі цьому завадити.
"Це – життя", – пояснюють вони.
Короткочасний політ коридорами на аерокарі – і Слартібартфаст з Артуром підлетіли до дверей. Вони вийшли з аерокара й опинились у вітальні зі стендами й дипломами на стінах. Відразу ж на протилежному кінці вітальні спалахнуло яскраве світло й там відчинилися ще одні двері. Вони зайшли.
– Артуре, ти живий! – вигукнув чийсь голос.
– Хіба? – спантеличено озвався Артур. – То це ж чудово. Світло в кімнаті було тьмяне, і тільки через хвилину він зміг розгледіти Форда, Тріліан і Зафода. Вони сиділи за великим столом, заставленим розписними тарілками з дивовижними наїдками та екзотичними плодами і наминали за обидві щоки.
– Що з вами трапилося? – запитав Артур.
– Дрібниці, – промурмотів Зафод, обгризаючи підсмажену ніжку, – спочатку нас приспали, потім – прочистили клепки, а тепер хочуть ублаготворити нас частуванням. – Ось, – він видобув з каструлі кавалок м’яса, що ширив відразливий запах, – відбивна з носорога з Веги. Справжня смакота для любителів пангалактичної кулінарії.
– Але де господарі? – запитав Артур. – Я не бачу...