Ось яка виникла ситуація. Артурові збирались розпиляти череп. Тріліан ніяк не могла захистити його. А Форд і Зафод без особливого успіху стримували наступ головорізів, дужчих і куди більше озброєних, ніж вони.
На їхнє щастя цієї миті загучали всі сигнали тривоги планети.
Розділ 32
– Увага! Увага! – розкотилось по планеті. – Тривога! Ворожий корабель у секторі 8а. Збройний напад. Служба охорони порядку...
Миші роздратовано ворушили вусами біля розбитих келехів.
– Прокляття, – біснувався Френкі, – стільки переживань через якихось два фунти поганючого мозку! – Він сердито поводив очима-намистинами й настовбурчував своє хутро.
– Єдине, що нам тепер лишається, – сказав Бенджі, сівши на задні лапки й замислено погладжуючи свої вуса, – це спробувати самим вигадати Вічне Питання,
– Важкувато буде, – Френкі замислився. – Як тобі "Що таке жовте й небезпечне?"
Бенджі пошкріб потилицю.
– Не піде. Для Вічного Питання слабувато. Вони помовчали.
– Придумав! – вигукнув Френкі. – "Скільки буде, якщо сім помножити на шість?"
– Та ні, – замахав Бенджі лапками, – надто конкретно. Пекучого інтересу не викличе.
Вони знову замовкли.
– Слухай-но, – сказав Френкі. – Скільки доріг пройти повинен кожен?
– Чудово! – вигукнув Бенджі. – Звучить багатообіцяюче. – Він кілька разів повторив фразу подумки. – Атож, годиться! Звучить багатозначно і водночас нічого не означає. Скільки доріг пройти повинен кожен? Сорок дві. – Пречудове, це те, що нам треба. Френкі, друже, ми врятовані!
Миші взялися за лапи й закружляли в танку.
Вони кружляли поміж тіл головорізів, що лежали з розтрощеними головами.
За півмилі звідси чотири постаті швидко прямували коридором. Вони зазирали в усі кімнати у пошуках виходу. Нарешті дісталися машинної зали і спинились, озираючись на всі боки.
– Зафоде, куди далі? – запитав Форд.
– Я б пішов туди, – Зафод рвонувся у прохід між комп’ютерним блоком і стіною. Друзі рушили за ним, та раптом Зафода відкинуло назад. Спрацювала електронна система захисту. Лазерний промінь випалив химерний візерунок на протилежній стіні.
– Зафоде Бібльброксе, ані з місця! – гримнув голос, підсилений мегафоном. – Здавайся, ти оточений!
– Лягаві, – прошипів Зафод, звиваючись від болю. – Давай, Форде, тепер твоя черга відшукати дорогу.
– За мною! – скомандував Форд, і усі четверо пірнули в прохід між двома блоками.
У дальньому кінці проходу стояла людина в скафандрі. У руці вона тримала переконливих розмірів бластер.
– Ти нам потрібен живим, Бібльброксе, – крикнув чоловік.
– Чудово, мене це влаштовує, – відповів Зафод, пірнаючи у вузьку щілину між комп’ютерними блоками. Інші рушили слідом.
– Їх двоє, – прошепотіла Тріліан, – ми пропали.
Друзі забилися в нору між блоками й стіною, зачаїлися у чеканні. Напівморок розітнули сліпучі спалахи – обидва поліцейські відкрили вогонь одночасно.
– Егей, здається, вони стріляють в нас, – сказав Артур, скручуючись у три погибелі. – А обіцяли узяти живими.
– Мені теж так здалося, – погодився Форд.
– Егей, – гукнув Зафод, визираючи із схованки, – хіба ми вам більше не потрібні живими? Запала тиша.
– Важко бути поліцейським, – промовив голос.
– Що він сказав? – здивовано прошепотів Форд.
– Він сказав, що бути поліцейським нелегка справа.
– Зрозуміло, що так. Але то вже його клопіт.
– Я теж так вважаю.
– Алло, послухайте, – закричав Форд, – у нас задосить власних клопотів. Нічого на нас перекладати ще й ваші. Пауза. Тоді – голос.
– Тепер вислухайте мене, – лунав голос. – Вам пощастило, що ви маєте справу не з бовдурами, а з людьми інтелігентними. Ці кретини давно б вас застрелили. Вони спершу стріляють, а потім думають. Як на мене, то ми б могли заприязнитись, якби мали трохи більше часу. Ми не з тих поліцаїв, що вештаються по всіх усюдах і стріляють людей, щоб потім похвалятися подвигами у портових шинках. Ми влаштовані інакше – спочатку стріляємо, а тоді годинами не можемо знайти собі місця від докорів совісті.
– А я до того ж пишу романи, – гукнув другий поліцейський, – щоправда, досі не вдалося нічого надрукувати. Тож попереджаю: зі мною не жартуйте! Форд вирячив очі.
– Що це за хлопці?
– Не знаю. Краще б вони вже стріляли! – похмуро відповів Зафод.
– Значить, робимо так, – загукав голос. – Ви виходите поодинці з піднятими руками. Тільки без дурниць, або ж ми перетворимо вас на решето.
– А що вам більше до вподоби? – запитав Форд.
Через мілісекунду повітря знову наповнилося озоном від бластерних черг, що влучали в комп’ютерний блок.
Стрілянина тривала кілька секунд. Коли вона нарешті вщухла, луна пострілів котилася ще кілька секунд.
– Живі?! – гукнув один із поліцейських.
– Так, – почулася відповідь.
– Лише не подумайте, що нам це дає велике задоволення, – гукнув другий.
– Ми так не думаємо, – запевнив Форд.
– Слухай-но, Бібльброксе. Уважно.
– Це ще навіщо? – гукнув Зафод.
– А для того, – прокричав поліцейський, – що я тобі зараз одну розумну річ скажу, ти не ображайся. Тож, або ви здаєтесь, і ми вас трохи відлупцюємо. Зовсім трохи – ми ж проти фізичного насильства. Або ж ми зараз підірвемо цю чортову планету з усим мотлохом, а заодно ще кілька інших.
– Але це божевілля! – верескнула Тріліан. Ви цього не зробите!
– Ще й як зробимо, – запевнив її поліцейський. – Правда ж зробимо? – спитав він свого напарника.
– Звичайно, які можуть бути сумніви, – відповів той.
– Але навіщо? – запитала Тріліан.
– Бо навіть таким високоосвіченим лібералам, як ми, слід виконувати свій обов’язок.
– Я їм не вірю, – промимрив Зафод, хитаючи головами.
– Ну то що, іще постріляємо? – запитав один поліцейський у іншого.
– Чому б ні?
І вони знову натисли на гашетки.
Тріскотня і спека сягнули апогею. Поступово стіна блока буфетного регістру почала стікати на підлогу, язики розплавленого металу підступали до ніг. Втікачі притислись один до одного тісніше. Вони чекали свого кінця.
Розділ 33
Але кінець так і не настав, принаймні поки що.
Раптом, мов по команді, стрілянина припинилась. У тиші, що запала, виразно пролунав придушений стогін, за ним глухий удар. Усі четверо обмінялися здивованими поглядами.
– Що сталося? – запитав Артур.
– Мабуть, їм набридло стріляти, – сказав Зафод, знизавши плечима.
– Чому?
– Не знаю. Чому б тобі не піти й не розпитати про все у них?
– Е ні.
Вони почекали.
– Алло, – гукнув Форд. Ніякої відповіді.
– Дивно.
– Може, це пастка?
– Вони б до такого не додумалися.
– А що це гупнуло?
– Не знаю. Почекали ще трохи.
– Добре, – сказав Форд, – я піду у розвідку. Він оглянув інших.
– Чому ніхто не каже: "Ти не можеш ризикувати своїм життям. Давай піду я"?
Ніхто не промовив ані слова.
– Гаразд, – Форд підвівся на повний зріст.
Нічого не сталося.
І через секунду чи дві теж нічого не сталося. Форд, напружуючи зір, вдивлявся в густий дим, що йшов з палаючого комп’ютера.
Обережно він вийшов на відкритий простір.