Нічого не сталося.
За двадцять футів лежало тіло в скафандрі. Поліцейський простягся, широко розкинувши руки. Приблизно на такій самій відстані з протилежного боку лежав другий поліцейський. Більше нікого не було видно.
Саме це й викликало найбільші підозри.
Крадучись, Форд наблизився до нерухомого поліцейського. Той не подавав ознак життя, лежав нерухомо. Форд підійшов упритул і наступив на пістолет, затиснутий у руці. Він нахилився й витяг зброю з покоцюрблених пальців.
Поліцейський був мертвий.
Оглянувши його, Форд зрозумів, що він з Капи Благулона, – мешканцям цієї планети у бідній на кисень атмосфері Магратеї доводилось носити скафандр і дихати метановою сумішшю.
Електронна мінісистема життєзабезпечення була повністю виведена з ладу.
– Дивно, – подумав Форд. Він знав, що кожна індивідуальна система безпосередньо з’єднується з центральним бортовим комп’ютером за допомогою інфрадельтахвиль. Такий зв’язок вважався надзвичайно надійним, позбавленим впливу будь-яких випадковостей. Вивести її з ладу могли хіба що перешкоди в діапазоні, але таких випадків у практиці використання інфрадельтахвиль зареєстровано не було.
Форд оглянув другий труп. І тут сталося щось неймовірне. Сталося, мабуть, одночасно.
Друзі були так само здивовані, як і Форд, але причина смерті їх не зацікавила.
– Гайда звідси, – сказав Зафод. – Якщо вони прилетіли сюди за нами, то скоро тут буде підкріплення. – 3 цими словами він вихопив бластер, перетворив безневинний арифмометр, що випадково уцілів, на пару й вибіг у коридор. Він мало не зробив решето з аерокара, який стояв за дверима.
Аерокар був порожній. Він належав Слартібартфасту.
На панелі приладів була пришпилена записка з намальованою стрілкою.
На вашому місці я б натиснув на цю кнопку.
Розділ 34
Аерокар із швидкістю Р-17 промчав сталевим тунелем, який вивів їх на овіяну крижаними вітрами поверхню планети. Над її просторами займався сірий світанок.
Р– одиниця так званої розумної швидкості, тобто такої швидкості, яка не шкодить здоров’ю, душевній рівновазі й за якої спізнення не перевищує п’яти хвилин. Величина її відчутно змінюється при зміні перших двох умов. Неабияка роль належить і третій умові.
Рівняння швидкості слід розв’язувати у спокійному стані, інакше воно може призвести до стресу, появи ракової пухлини, а в окремих випадках – до смерті.
Р-17 не фіксована, але досить велика швидкість.
Аерокар домчав їх прямісінько до шлюзу "Золотого Серця". Корабель так само незворушно лежав на мерзлому ґрунті, як обгризена кістка. Висадивши їх, аерокар розвернувся і заквапився назад, очевидно, у своїх невідкладних справах.
Тремтячи від пронизливого ранкового холоду, друзі оглянули корабель.
Поряд з їхнім кораблем стояв ще один.
Другим виявився поліцейський патрульний корабель з Капи Благулона – брудно-зелений гостроносий обрубок. З усіх боків він був помальований погрозливими написами різної величини. Вони інформували усіх зацікавлених, звідки прибув корабель, до якої поліцейської дільниці він належить і куди слід підключити шланги для палива.
Він видавався неприродно похмурим і мовчазним. Надто похмурим навіть для корабля, екіпаж якого лежав мертвий у заповненій димом камері, що була кілька миль під землею. Це одне із тих відчуттів, які не передаси словами. Кожен, хто хоча б раз у житті бачив мертвий космічний корабель, зрозуміє, про що йдеться.
Форд відчував, що за цим прихована якась таємниця – корабель і двоє поліцейських загинули, наче за помахом чарівної палички.
З досвіду він знав, що у Всесвіті все має свої причини.
Інші троє також це відчували, але ще дужче вони відчували пронизливий холод. І вони заспішили під тепле крильце "Золотого Серця", не бажаючи задовольнити свою цікавість.
Допитливий Форд попрямував до корабля з Благулона. Дорогою перечепився за металеву фігуру, яка лежала ниць у холодній пилюці.
– Марвін, – здивувався він. – Що ти тут робиш?
– Ото вже не думав, що ви про мене згадаєте, – озвався приглушено металевий голос.
– Як життя, залізна людино? – поцікавився Форд.
– Гірше нікуди.
– Що там сталося?
– Не знаю, – відказав Марвін. – Там я ніколи не був.
– Але чому, – Форд присів навпочіпки, – ти валяєшся на землі?
– Це найефективніший спосіб відчути себе нещасним, – пояснив Марвін, не підводячи голови. – Не вдавайте, що вам хочеться поговорити зі мною. Я ж знаю, як ви мене ненавидите.
– Це неправда.
– Ні, правда. Нікому я не потрібен. Ненависть – провідна риса Всесвіту. Варто мені з кимось заговорити, як він одразу починає мене ненавидіти. Навіть роботи. Я встану, коли ваша ласка, і піду собі, куди очі дивляться.
Він повільно підвівся, але його очі дивилися в протилежному від "кудись" напрямку.
– Цей також мене ненавидить, – Марвін махнув рукою у напрямку поліцейського корабля.
– Що, корабель? – Форд раптом зацікавився. – Що з ним сталося? Ти не в курсі?
– Він також зненавидів мене, коли я з ним поговорив.
– Ти з ним говорив? – вигукнув Форд. – Але яким чином?
– Дуже просто. Коли мені стало зовсім самотньо, я підійшов і підключився до зовнішньої мережі комп’ютера. Ми довго розмовляли, і я поділився з ним своїми поглядами на життя.
– І що ж?
– Він вчинив самогубство, – сказав Марвін і почвалав до "Золотого Серця".
Розділ 35
Увечері того ж дня, коли "Золоте Серце" вже накрутило кілька парсеків подалі від туманності Коняча Голова, команда взялася за свої справи. Зафод сів під карликовою пальмою, намагаючись навести лад у власній голові за допомогою солідної дози пангалактичного полоскального полиску. Форд і Тріліан приязно розмовляли у дальньому кутку про життя й пов’язані з ним проблеми. Артур пішов до себе. Він заліз у ліжко, щоб погортати "Путівник по Галактиці для космотуристів". Якщо йому випало жити в цьому божевільному світі – не завадить засвоїти деякі речі.
І він почав з азів:
"Розвиток усіх цивілізацій Галактики проходить послідовно три ступені – виживання, допитливість і мудрування, дехто називає ці ступені – Як? Чому? Де?
Так суть першого етапу можна звести до запитання "Як ми їмо", другого – "Чому ми їмо це" і третього – "Де ми будемо обідати".
Артур не встиг прочитати далі, бо саме зашипів переговорний пристрій.
– Алло, землянине, ти спиш? – пролунав голос Зафода. – Як щодо поїсти?
– Еге ж, непогано було б, – відгукнувся Артур,
– Чудово, тоді тримайся, – сказав Зафод. – Сьогодні ми обідаємо в ресторані "На Краю Всесвіту".