Щоб досягти протилежного краю Галактики, наприклад, Дамограна, світлові потрібно ще більше часу — 500 тисяч років.
Офіційний рекорд серед космотуристів для подолання такої відстані — п’ять років. Хоча навряд чи ви встигнете що-небудь подивитись.
«Путівник по Галактиці для космотуристів» запевняє, якщо ви зробите глибокий вдих, то зможете протриматись у відкритому космосі 30 секунд. Далі, щоправда, сказано, що ваші шанси бути врятованим випадковим кораблем за такий короткий час дорівнюють одній двохсотшістдесятисемитисячній сімсот дев’ятій.
Це число, зовсім випадково, є номером телефону однієї квартири в Іслінгтоні[15], куди Артура якось запросили на вечірку. Там він зустрів дуже гарну дівчину. Усі спроби зблизитись із нею скінчились невдачею. Зрештою вона пішла з якимось випадковим гостем.
Незважаючи на те, що планета Земля з Іслінгтоном і квартирою з телефоном перетворилась на порох, не варто журитися. Усі ці й багато інших випадковостей стали причиною того, що через двадцять дев’ять секунд Форд і Артур були врятовані.
РОЗДІЛ 9
Комп’ютер захвилювався і пробуркотів щось невиразне, відзначивши, що вихідний люк раптово відчинився й одразу ж зачинився без причини.
Це трапилось тому, що Причина подалася обідати.
Посеред Галактики утворилася дірка. Вона була тривалістю у соту долю секунди, завширшки — у якийсь дюйм, а завдовжки — у багато мільйонів світлових років з кінця в кінець.
Коли вона закрилася, з неї висипались і попливли у Всесвіт паперові ковпаки і різнокольорові повітряні кульки. Вивалилась команда із семи біржових маклерів, кожен не вищий за три фути. Усі вони віддали Богу душу — хто від задухи, хто — від здивування.
Дірка вивергнула смажену яєшню з 2 390 000 яєць. Величезною тремтливою горою вона матеріалізувалась посеред спраглих від посухи земель Погхриля, що в Панзельській зоряній системі.
Племена Погхриля повністю вимерли від голоду, за винятком останнього погхрильця, який помер на кілька тижнів пізніше від надміру холестерину в крові.
Дірка за якусь мить призвела до незворотних наслідків як у минулому, так і в майбутньому. Так, у далекому минулому, вона розтрощила жменьку випадкових молекул, що вільно дрейфували у стерильному космосі. Від удару вони сплелися в чудернацькі комбінації, які досить швидко навчились відтворювати себе (тому-то вони й були такими чудернацькими), чим завдали великої шкоди усім планетам, що траплялися на їх шляху. Так зародилось життя у Всесвіті.
У несамовитому танку закружляли п’ять ірраціональних Мальстремів, які викинули на світ бруківку.
На бруківці лежали Форд Префект і Артур Дент. Вони дихали, як дві напівдохлі риби.
— Ну, ось, — прохрипів Форд, мацаючи ногами бруківку, що мчала крізь Невідомість Третього Ступеня, — я ж казав тобі, що знайду якийсь вихід.
— Так, — погодився Артур, — казав.
— Чудово я придумав, — сказав Форд, — перескочити на корабель, що саме пролітав поблизу.
Реальний Всесвіт унизу застогнав від болю. Незліченна кількість уявних Всесвітів, мов череда гірських архарів, промчала крізь реальність. Первісне світло вибухнуло грудками сирного пудингу, розірвавши тканину простору-часу. Час роздувся, матерія — згорнулась. Кулька з виграшним номером закотилась у щілину.
— Не треба вдавати з себе генія, — сказав Артур. — Наші шанси дорівнювали нулю.
— Це не суттєво. Головне, що ми врятувалися, — відповів Форд.
— Цікаво, куди ми попали? — мовив Артур, і вічність під ними позіхнула, відкривши свою бездонну пащу.
— Не маю уявлення, — сказав Форд. — Я ще не розплющував очей.
— Я теж.
Всесвіт здригнувся, завмер у чеканні й розбігся одразу в кількох напрямах.
Артур і Форд одночасно розплющили очі й завмерли приголомшені.
— Боже! — зойкнув Артур. — Та це ж морський берег біля Саутенду!
— Добре, що ти сказав це першим, Артуре.
— Чому?
— Бо мені здалося, що я збожеволів.
— Можливо, так воно і є. Може, тобі тільки здалося, що я це сказав.
Форд замислився.
— То ти сказав чи ні?
— Наче сказав, — відповів Артур.
— Ну, то ми обидва збожеволіли.
— Так, — згодився Артур, — якщо ми вважаємо, що опинилися біля Саутенду, то, мабуть, справді збожеволіли.
— Ти впевнений, що це Саутенд?
— Безсумнівно.
— Я також.
— Отож ми збожеволіли.
— Чудова погода, чи не так?
— Чудова, — погодився якийсь маніяк, що проходив повз них.
— Хто це?