— Ти маєш, на увазі отого типа з п’ятьма головами і кущем бузини, обвішаним копченими оселедцями?
— Саме його.
— Не маю уявлення. Мабуть, випадковий перехожий.
— А-а-а!
Вони сіли на. тротуарі й, почуваючись ні в сих ні в тих, стали дивитися, як на пляжі стрибали величезні діти і як табун диких мустангів мчав у небі, поспішаючи доставити партію бетонної арматури в якісь Незнані Краї.
— Знаєш що, — закашлявся Артур, — якщо це дійсно Саутенд, то тут щось не гак.
— Тебе дивує, що море нерухоме, мов скеля, а будинки розгойдуються вниз і вгору? — запитав Форд. — Мені це теж видається підозрілим. Сказати правду, — цієї миті весь навколишній Саутенд із гучним тріском розірвався на шість рівних фрагментів, які закружляли у карколомному танці з непристойними па, — тут діються дуже дивні речі.
Вітер доніс тужливий спів волинок, заквилили скрипки, гарячі пиріжки вартістю десять пенсів застрибали по бруківці, з неба виринула якась потворна риба. Саме час було накивати п’ятами.
Вони кинулись навпростець, крізь щільну завісу звуків, по горах застарілих сентенцій, долинах сумної музики, взуттєвих барахолках, занедбаних смітниках, як раптом почули жіночий голос.
Він пролунав напрочуд доречно посеред усього цього чортовиння.
— Один до двох у стотисячному ступені, — промовив голос. Форд різко загальмував і зупинився, роздивляючись, звідки той голос, але не побачив нічого, вартого серйозної уваги.
— Що це за голос? — вигукнув Артур.
— Не знаю! — на високій ноті відповів Форд. — Не знаю. Хтось вираховує ймовірність.
— Ймовірність? Яку ще ймовірність?
— Звичайну. Ну, знаєш, один до двух, три до одного, п’ять до чотирьох і так далі. Вона сказала «один до двох у стотисячному ступені». Дуже мала ймовірність.
Без будь-якого попередження над ними зависла діжа з кремом десь на мільйон галонів.
— Що б це означало? — гукнув Артур.
— Що, крем?
— Ні, ймовірність.
— Не маю ніякого уявлення. Як на мене, ми все ж на космічному кораблі.
— Можливо, але певно не в салоні першого класу. Тканина простору-часу бралася сморідними бульбашками. Великими й огидними.
— Ааааааааааааххххххххххо!.. — Артур раптом відчув, як усе тіло його розм’якшується і починає розпадатися. — Саутенд тане… зірки блякнуть… смітник… ноги пливуть до заходу сонця… ліва рука відпадає. — Від цього страхітливого відчуття він прийшов до тями. — Отуди к бісу! — вилаявся він. — Як же я тепер буду користуватися своїм електронним годинником.
І він у розпачі повернувся до Форда.
— Форде! — вигукнув він. — Візьми себе в руки! Ти перетворюєшся на пінгвіна.
— Один до двох у ступені семидесяти п’яти тисяч, — долинув жіночий голос. — Ймовірність росте.
Форд перевальцем обійшов ополонку.
— Алло, ти хто? — прокаркав він, клацаючи дзьобом. — Де ти ховаєшся? Що з нами коїться, і чи є спосіб припинити це неподобство?
— Зберігайте спокій, — проказав голос. Так заспокоюють стюардеси пасажирів лайнера, у якого відламалось одне крило і один із двох двигунів палає на повну котушку. — Ви у цілковитій безпеці.
— Про яку безпеку ти нам товчеш! — розсердився Форд. — Адже мій приятель втрачає кінцівки одну по одній, а сам я уже перетворився на справжнього пінгвіна.
— Один до двох у п’ятидесятитисячному ступені, — вимовив голос, — Ймовірність продовжує зростати.
— Усе одно, — відзначив Артур, — це набагато менше, ніж хотілося б.
— Чи не здається тобі, — не вгавав Форд у своєму пташиному гніві, — саме час дещо нам пояснити.
Голос прочистив горло. Велетенський еклер виник нізвідки й завис неподалік, як дирижабль.
— Ласкаво просимо, — промовив голос, — на борт корабля «Золоте Серце». Будь ласка, не лякайтесь, — продовжував голос, — того. що ви, можливо, побачите або почуєте. Деякий час вам доведеться потерпіти. Вважайте це платнею за врятування від неминучої смерті з рівня неймовірності один до двох у ступені двохсот семидесяти шести тисяч. Можливо, трішечки нижчого. Зараз ми перебуваємо на рівні одного до двох у двадцятип’ятитисячному ступені, і рівень продовжує знижуватись. Реальність відновиться тоді, коли неймовірність буде в межах припустимого. Дякую за увагу. Один до двох у двадцятитисячному ступені, ймовірність зростає.
Голос замовк.
Форд і Артур сиділи на підлозі в рожевому будуарі.
— Артуре, — гукнув Форд, — та це ж фантастика! Нас підібрав корабель, який обладнано Двигуном Нескінченної Непередбаченості. Подумати лишень! Я чув про нього. Ходили різні чутки, але всі вони офіційно спростовувались. Але їм усе ж пощастило! Двигун Непередбаченості? Артуре, це… Артуре! Що діється?